Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

таки погорів! – аж вишкірився Іван. – Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?

      Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:

      – Та за вас же і посадив… Наче я повинна знати, де ви.

      Іван аж реготнув.

      – А втекти як вам удалося?

      Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.

      – Нас випустив Ашот… З нами і втік…

      – Ашот?.. Вірменин?.. Де він?

      – Там, – хитнула в бік дороги Тетяна.

      – Так кличте ж сюди! – І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: – Галю, подавай-но на стіл – гостей будемо приймати! – І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:

      – Ви як сюди йшли?

      – Дорогою.

      – Оцією? Що із села?

      – Та, мабуть же…

      Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.

      – Знову, зараза, заснула! – вилаявся він. – Ну, я ж йому зараз зуби почищу! – Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: – Пилипе!

      Там довго мовчало. Врешті глухо озвалося:

      – Гов!

      – Ану злазь сюди!

      Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.

      – Знову спав? – запитав грізно Іван.

      – Та чого б я ото спав!

      – Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!

      – Та чого б їм ото ходити… – почав був Пилип, та Йван, зовсім уже роз’юшившись, не дав йому більше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.

      – Та чого ви б’єтеся?! – закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.

      – Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!

      Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:

      – Об чом шум?

      Одхиливши ряднину, до кімнати заглядав голий по пояс чоловік: таке ж, як і в Івана, галіфе і чоботи хромові, а на ремінцеві тоненькому, поцяцькованому сріблом, наган теліпається, за руків’я шнурочком прив’язаний; а вище того галіфе – густе чорне на грудях волосся, тільки татуювання на животі, грудях, руках, навіть на шиї, – чоловік був змальований та списаний весь, не лишалося й місця живого. І чого тільки там не було: й голівки жіночі, й голі русалки, і серця, проткнуті ножами та стрілами, і якорі, і навіть гадюки – все те ворушилося, здималось, бугрилось під м’язами, а при самому пупові, живіт обперізуючи, чорнів напис «Не забуду мать родную» і ще якісь там слова – Тетяна вже й не пробувала їх розібрати: дивилась зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що їй далі робити: тікати світ за очі, поки жива, чи лишатись нa місці?

      – Об чом война? – перепитав чоловік.

      – Та вони ось б’ються!. – плаксиво поскаржився Пилип. Одірвав долоню од рота, подивився, чи багато крові,