Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

ще раз зустрітися з братом. Так, так, із братом! – помітив, як знову похитнулася вчителька. – Ви що ж собі думали: німці дозволять йому на волі розгулювати?.. Спіймалася, пташка! Він, до речі, виявився мудрішим од вас: зізнався в усьому. То як, і після цього будемо все заперечувати?

      Світлична убито мовчала.

      – Ну що ж, – сказав Гайдук. – Якщо вам уже так припекло побувати в гестапо… Тільки знайте одне: перш ніж вас туди одвеземо, ви тут у всьому зізнаєтесь! Я не збираюся червоніти перед німцями!

      – Він мене не відвідував, – повторила, мов заведена, Світлична. Вона, здається, зараз тільки й здатна була вимовляти оці чотири слова.

      – Відвідував! – заперечив жорстоко Гайдук. – І ви в цьому зізнаєтесь самі. Чим швидше, тим краще для вас, – Гайдук знову вийшов з-за столу, затис підборіддя Світличної поміж пальцями, впився поглядом у її очі. – Слухай, ти, більшовичко! Я не збираюся ламати з-за тебе кар’єру. Ти мені розкажеш усе!.. Знаєш, що я зроблю?.. Я не зачеплю тебе й пальцем – з мене досить буде твого сина… Отут, на твоїх очах, я ламатиму йому руки й ноги… Ти чула коли-небудь, як тріщать у людини кістки?.. Завтра почуєш!.. А зараз іди! – Гайдук різко одірвав руку, і голова Світличної обмерло хитнулася донизу. – Іди й добре подумай! Доки є час… Тоді буде пізно!

      Виходила з кабінету – п’яно хиталася. А позаду – похмурий Ашот.

      – Ні пити, ні їсти! – гукнув йому в спину Гайдук. – Не випускати, поки я повернуся!

      Встав, потягнувся, аж хруснуло в спині. Був задоволений. Хоч Світлична й не сказала нічого, не мав уже сумніву: скаже! Здорово ж він придумав з отим її вилупком… І з братом, який наче сидить у гестапо… І зі старостою…

      Був уже майже впевнений, що Приходько в одній банді зі Світличним. Не міг не знати, що її провідував брат. Знав і мовчав… Як вона здригнулася, коли він сказав, що отой бандит заходив і до старости!.. Згадалося, бачте, минуле, знову в громадянську захотілось погратися?.. Ну, ну…

      Вийшов з управи. Ніч тепла, тиха, в небі зорі сяють мрійливо, і якась аж ласкава дрімота розлита довкола. Йшов безлюдною вулицею – ніде ні шелесне, тільки його кроки відлунюють. Та ось назустріч вивалилася постать, розмита у темряві, крикнула здалеку:

      – Хальт!

      – Свої, свої, – відповів Гайдук задоволено: бач, уже й зупиняти навчились по-людському. А то: «Стій!» Чи ще гірше: «А хто то йде?» «Хальт!» – ось як треба казати. Коротко і ясно.

      – Все гаразд? – запитав, порівнявшись із поліцаєм.

      – Усе, гер начальник!

      – Ґут, молодець. Ферштеєн?

      – Ферштеєн, гер начальник!

      – Можеш продовжувати.

      Тут поліцай уже не знав, як відповісти по-німецькому, а по-вкраїнському не насмілився. Тому тільки виструнчився й козирнув. Козирнув теж не по-нашому – п’ятірнею до лоба дурного, а по-європейському – всього двома пальцями.

      «Учіться, хлопці, учіться, – Гайдукові аж приємно було, що поліцаї стараються. – Оце – справжня школа, а не ваші парти вонючі! – Він саме минав школу, що чомусь завжди його