Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

що, здавалося, він от-от візьме й зламається.

      Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.

      Аж тепер Гайдук побачив обличчя Світличної: болісно напружене, з закушеними губами. Ішов поруч, не спускав з неї погляду. І витримати це було, мабуть, Світличній найважче. Важче од ноші.

      На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.

      Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не відставати од Гайдука, але й не забігати наперед. І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) – весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.

      – От по стільки й носити! – обернувся до комірника Гайдук. – Припильнуй.

      Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: «Ану давайте, згружайте!» – і перший ухопив із нош цеглину…

      Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник. Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.

      – Лишайтеся тут, – сказав Приходькові. – Як появляться, скажіть, що я швидко буду. – Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк: дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.

      Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку «бандури», роздратовано думав: «Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!» Та коли б навіть на місці «бандури» висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном, Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і перший-ліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж – Європа, а це – Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.

      Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О дев’ятій нуль-нуль. Рівно о дев’ятій.

      Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.

      В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: «Хальт!»,