Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Тож до війни мало хто в Харкові й бував. А тепер і поготів…

      Євген би поїхав, не побоявся, тільки ж куди йому на милицях! Поїзди, кажуть, пасажирські не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так ізсадять, що й кісток не збереш.

      – Поїхав би? – запитав якось у брата, в Грицька.

      – Коли – зараз?

      – Та хоч і зараз.

      Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:

      – А чого ж не поїхати. Хоть покатаюся.

      Тоді нa цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт – на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навіть виміняє, а як упіймають потім із лампою? Допитуватимуть, поки й жили всі витягнуть… Та потроху-потроху став думати, що не обов’язково ж упіймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, вкласти лампу, а зверху – дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!

      Про колодку Євген щойно придумав, на діжі сидячи, в сінях.

      Аж на душі розвиднилося.

      Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обов’язково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. «Аусвайс», чи як там вона називається…

      «Доведеться до дядька іти», – подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці – не людина, а звір… хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього в хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:

      – У мене дядька немає!..

      Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів – столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно – на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.

      – А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?

      Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.

      – А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? – посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків. – Щоб якийсь шуліка не вкрав?

      Євген не піддався на жарт – не відповів. Натомість звернувся до тестя:

      – Я був до вас… Та хай уже потім.

      Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:

      – Зачекай осьо та поснідаємо!

      І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже – не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала