Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

ще гостей?

      – Побачите, – ухильно мовив Гайдук: не міг же признатися, що він і сам не знає.

      Йшли завмерлим селом: усі, хто тільки міг ворушитися, подалися на хутір. Мимо кожного двору проходячи, Гайдук питався, хто тут живе і скільки працездатних. І на ходу – чирк-чирк до записника, до блокнота.

      – Нам, пане старосто, про все треба зараз забути – думати тільки про маєток оберста Крюгера, – повчав Приходька. – І вві сні думати. Впораємося, заслужимо довіру в німців, отоді вже можна дбати й про інше. – Що мав на увазі Гайдук під отим «іншим», Васильович не допитувався. – Тому кожна пара робочих рук повинна бути на суворому обліку: ледарів і симулянтів карати нещадно! Якщо треба, то й віддавати до суду… А тут хто живе?.. Ми, пане старосто, повинні перебудувати психологію людей, розбещених більшовицьким режимом. Більшовики знищили справжніх хазяїнів, одучили народ працювати по-справжньому, – при слові «народ» Гайдукових губів торкнулася бридлива гримаса. – Хто сплив наверх за більшовицької влади? Ледарі, нероби, старці… А тут хто живе?.. Погрібний?.. Скільки працездатних?..

      Іноді пропонував: – Зайдемо глянемо. – Заходив до хати не вітаючись, обводив поглядом старих та малих, так же мовчки виходив. – Ми, пане старосто, повинні весь час пам’ятати, що німці прийшли сюди не для того, щоб віддати нам плоди перемоги над більшовиками. Тільки такі придурки, як ваш Івасюта, можуть носитися з мрією, що німці отак, задарма, подарують їм дідівщину, а самі повернуться назад, до Німеччини. Німці прийшли сюди назавжди, на вічні часи, вони будуть тут господарями, і ми, якщо хочемо вижити, повинні до них пристосуватися…

      – А народ? – спитав тихо Васильович.

      – Що – народ?

      – Люди?.. Люди наші куди подінуться?

      – Можете не переживати за ваших людей: німцям будуть потрібні робочі руки. Той, хто працюватиме чесно й віддано, той буде жити. Решта ж… – І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змітав оту решту з землі.

      Пройшли мимо школи. Сумної, порожньої, в якої аж стіни посіріли.

      – Школа? – спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.

      – Та школа ж, – зітхнув Васильович.

      – Учителі лишилися?

      – Та є кілька…

      – Учителям давати найважчу роботу! – сказав жорстоко Гайдук. Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролівці, коли він ще був начальником районної поліції, а Приходько приїжджав клопотати про школу. – І забудьте всі ваші прожекти! Викиньте із голови! Тут вам ніякі бургомістри не допоможуть – Бач, уже знав, що Васильович ходив і до бургомістра. – Поки німці остаточно не переможуть більшовиків, про школи нічого й думати!

      – То що: діти так і ростимуть неграмотними?

      – А навіщо їм грамота? – спитав Гайдук роздратовано. – Листівки писати?.. Орати землю чи доглядати худобу – грамоти великої не треба. Мій тато замість свого прізвища хрестик виводив, а хазяйнував – дай Бог кожному!..

      – Воно-то так, – зітхнув знову Васильович. – Тільки не всім судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато…

      – А іншим