Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

пляшку, шмат сала та в гості й зайти?.. – Та одразу ж пригадав, що має приїхати якесь начальство з району, тоді буде не до цього. – Краще вже зараз…»

      Почав здалеку. Поскаржився на давню хворобу, од якої порятунку немає. Де не бував, до яких тільки лікарів не вдавався…

      – Лікарі! – так і фиркнув Гайдук. – Де ви бачили в нас лікарів?! Азія!

      – Не помагало нічого, – продовжував Приходько. – Аж нарешті, перед самою війною, на одного таки натрапив: виписав ліки – й одразу ж полегшало. Тільки от же біда: поки п’єш, доки й живеш, а кинеш – хоч лягай до могили…

      – То й пийте. Хто ж вам не дає?

      – Пив би, так питво кінчилося, – відповів скрушно Васильович. – Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.

      – Рецепт маєте?

      – Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко, їх у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві – тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб з’їздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток…

      – На скільки днів треба звільнити? – поцікавився Гайдук.

      – Та хоча б днів на п’ять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами…

      – Знаю, – відповів Гайдук. Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: – Що ж, нехай їде. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.

      – От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!

      Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?

      Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!

      – Ну як? – спитав строго Гайдук.

      – Все у порядку! – Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.

      – Усім є робота?

      – Аякжечки!.. Трудяться всі до одного…

      Гайдук пройшовся подвір’ям (люди уникали стрічатися з ним поглядом – дивилися тільки у спину), заглянув у сад: причепитися було ні до чого. Ніхто не стояв, не одсиджувався. «Пошептало». Усміхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.

      – Вчителі теж вийшли? – спитав Приходька.

      – Вийшли усі.

      – Хто?

      – Світлична та Козачки: Козачок оно біля дерева, а його жінка з Світличною на цеглі.

      Гайдук глянув на Козачка, що саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. «Познайомимось!» – подумав недобре. А прізвище Світличної він мов уже десь чув. От тільки де, ніяк не міг пригадати.

      – Світлична – хто вона?

      – Та Івасюти ж колишня жінка. Оксена…

      – Івасюти?..

      Чомусь