Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

все одно весь урожай заберуть! – відповів запально Євген. – Минулий же вивезли…

      – Вивезли, тільки не весь, – посміхнувся дядько хитренько. – Ночі темні, осінні: копи довкола розкидані, до стогів ще не звезені – піди встережи!.. Ти ж їси іще хліб!

      – Їм, тільки не ваш!

      – А чий же? Ось цими руками й посіяний, – показав долоні дядько. – Та руками тестя твого… І сусіди їдять – не пухнугь же з голоду?..

      Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.

      – Отак воно, синашо, – звівся дядько з-за столу. – А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме…

      «Це що: перед німцями совість?» – знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався…

      І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?

      Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена – хоч у копи складай!..

      Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати…

      – А я так утечу, не питаючи, – відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.

      – А з роботи хто тебе відпустить?

      – І звідти втечу. Ноги на плечі – й гайда!

      – Гайда! – аж скривився Євген невдоволено. – Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти – утечу!

      – А що ж тоді робити?

      Євген не відповів. Сидів, потираючи культю («Все її тре, усе тре, – розповідала матері Катря. – А спитаєш, чи болить – каже, що ні… А я ж таки бачу: болить!»), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю з’їв:

      – Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив – у дворі не бачив?

      – Бачив… Тіки вони вже в управу пішли.

      – На службу? – криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.

      – Зачекай, разом підемо.

      Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?.. Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями…

      Грицько провів брата аж до управи. Кинув: «Бувай!» – побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. «Пацан! – провів його несхвальним поглядом Євген. – Вітер у голові!» І одразу ж подумав про матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!

      Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й пам’ятав, усе вирішувала мати.

      В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта «почистив» йому зуби. Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! «Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!» – поглузував сам із себе.

      «Управа!..