Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

вони вашого слова й послухають!

      – Як розумного, то чому б не послухати…

      Усміхаються недовірливо: де ж це видано, щоб дитина росла небитою? Та воно й не ростиме як слід!

      – Ні, що ви там не кажіть, а ще старі люди казали: за одного битого двох небитих дають. То що: старі люди дурніші од нас із вами були?

      – Мо’, й не дурніші, тільки тепер життя розумніше, по-новому жити нам треба.

      – То колись діти як діти росли, – не згодився Глекуха. – Теперечки ж покруч якийсь… Стрів учора Передерієву дочку, оту, що в Полтаві учиться. Так з-під пудри тільки очі й видно. І губи якимсь чортовинням намазані. А спідниця – вище колін. Ще й деколоном од неї – нюхнеш – упадеш!.. Оце, думаю, буде комусь невістка в хаті!..

      – А що ж їй робити, як по її виду чорти горох молотили? Mo’, хоч на деколон парубки налітатимуть…

      Васильович уже морщився: не любив пустих балачок. Особливо коли на когось намовляли. Врешті не витримав: став розповідати, як він у німецькому полоні був, працював у одного бауера. Хазяїна, по-нашому… То який сад у того бауера був. От щоб і не дуже великий, зате кожне дерево сорту високого. Що груша, що яблуня – гілля тріщить! І то кожного року…

      – Та ви ж уже сад заклали…

      – Е, це не те. От коли б отих саджанців… Або на щепи. Це ж який сад можна розвести було б!

      І, вже додому вертаючись, знову про сад той мову завів. Аж Данилівна не витримала:

      – Та що ти все: садок та садок! Мов тобі найбільше потрібно!

      – А кому ж? Якщо вже заклали, то треба ж довести до пуття!

      – Оце як бачите! – поскаржилася Данилівна Тетяні. – Поки не був бригадиром, доти й горя не знали. А теперечки: чи є у мене чоловік, чи нема – не знаю й сама.

      Так, ніби Тетяна жила де осібно і нічого того не бачила. Ось уже десятий рік вона живе разом з ними. Коли в тридцять четвертому одружився їхній син, думала кудись перебратися – звільнити кімнату. Але Василь невдовзі законтрактувався на Донбас та й майнув з молодою жіночкою добувати вугілля. Попоплакала ж Данилівна, виряджаючи сина: «Та він же ні сонця, ні неба не бачитиме: під землею й ходитиме!» Приходила до Тетяни майже щотижня: писати листа, сто разів наказувала берегтися, щоб не привалило. Кликала сина назад, у село, та Василь як затявся. Він і на Донбас поїхав не стільки для заробітків, скільки з-за того, що не міг простити декому отого розкуркулення.

      Тетяні той спогад чи не найважчий. Пам’ятає, як Твердохліб, молодий ще тоді та запальний, ткнув у її бік пальцем і сказав: «Хай і вони он ідуть!» Щоб ішла розкуркулювати Данилівну і Васильовича. Людей, чий хліб їла, в чиїй хаті жила.

      «Що ж, запишемо й вас, – сказав тоді Путько. – Як ваше прізвище, товаришко?»

      І як вона не посміла відмовитись. Як вийшла потім разом із комісією по розкуркуленню, як холола в душі перед неминучою зустріччю з своїми господарями, і як пожалів її Нешерет, який очолював ту невеселу комісію:

      – Ви уже, вчителько, йдіть собі в школу, а ми уже якось самі. – Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполіг на тому Володька.

      І як вона стояла,