Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

якою була, такою й лишилася: розбитна та бідова. Виростила трьох синів – трьох близнят, після армії всіх і поженила – сама підбирала їм наречених. «Бо вони ж у мене всі у тата вдалися: як не піднесеш до рота – весь день голодні ходитимуть!» А коли сини надумалися й відділятися, далеко й не одпустила: будуйтеся поряд. І живуть усі сини за три кроки од Ганни, вуса уже позаводили, а як що, так і до матері.

      І дочкою, Наталкою, не нахвалиться. Вся у матір: все в її руках так і горить. Чи удома, чи у колгоспі – кругом командир! Оце недавно Мефодій віз гній на її поле, а скинув на своєму городі. Ну, скинув, то й скинув, інший не став би й заводитись – ворога зайвого наживати. І Наталка ж, бісова дівка, що зробила? Узяла дві підводи, посадила дівчат – та й у двір до Мефодія. Вигребла не тільки отой, що з колгоспу вкрав, а й з-під корови. Кинувся був Мефодій із кулаками, так Наталка його навильником як оперезала – ходить тепер закарлюкою…

      – Отака бісова дівка! Цій не плюнеш у кашу! – І одразу ж, без всякого переходу: – Так ви, Олексіївно, купуйте й не думайте. Як зберетесь із грошенятами, так удвох і змотаємось. Таку лялю приведемо – усе село завидки їстимуть!

      Тетяну вже і вмовляти не треба: день і ніч корова перед очима стоїть. Уявляла, як стрічатиме щовечора з паші, як бігтиме нетерпляче корова до сараю, де на неї вже чекатиме заздалегідь наготовлене пійло, як пахнутиме од неї молоком і та тим чимсь милим, спокійним, домашнім, що аж за серце братиме! Стрічатиме її Тетяна з чистою дійницею, з теплою водою: обмивати дійки, і корова повертатиме до неї лагідну голову, дихатиме вдячно в обличчя.

      Тож Тетяна хоч сьогодні готова в Хоролівку, зупинка лише за грішми. Почала усвідомлювати, що скільки не пнутиметься, як не буде економити, а потрібної суми не збере, поки й житиме. Це ж легко сказати: сімсот-вісімсот карбованців, якщо хочеш купити не козу, а корову!

      І покрутилась, покрутилась Тетяна, та й загітувала іще двох учительок приставати до гурту. Учительки з того ж обділеного племені, що й Тетяна: обидві без чоловіків. Багато тоді їх було: діти є, а чоловіка немає. Той помер, той не повернувся з громадянської, а той сам подівся невідомо й де, тож і доводиться жінці крутитися за обох. Ці теж із дітьми: в однієї дочка, трохи старша од Івася, а в другої – хлопчик і дівчинка, ще і в школу не ходять, – молока тільки дай. То оту, що з двома дітьми, і вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У місті виросла, на селі півроку всього, то їй що корова, що жирафа – однаково. Найбільше боялась, що корова буде з рогами і, не доведи Господи, на оті роги її дитину піддіне.

      – Вам не треба буде до корови й підходити, Зінаїдо Микитівно! – вмовляла Тетяна. – Я сама коло неї поратимусь. А вам готове молоко приноситиму.

      Погодилась врешті. Найбільше вплинуло те, що свіже молоко для її Лароньки буде краще од будь-яких ліків.

      – Побачите, як ваша дитина поправиться! – обіцяла весело Тетяна. – І не впізнаєте!

      Обидві учительки пообіцяли дати по двісті п’ятдесят карбованців. Решту – Тетяна.

      Покладала основні надії на чергового Мартина.