Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

чого мене не гукнув?

      – Та я ж думав, що ти вже тут… Так поспішав, що й тютюн удома забув… То сідай біля мене та давай спряжемося: твій тютюн – моя закрутка.

      Курочка неохоче дістає кисет, тим більш неохоче, що Іван он уже наготував і клапоть паперу під цигарку: півгазети одпанахав!

      – Сип, сип, тобі на тім світі одсиплеться!

      Сходилися люди – з усього кутка. Жінки до столу, поближче до вчительки, чоловіки ж біля дверей мостилися. Одразу ж діставали кисети, мов тільки для того й прийшли, щоб накуритися, і невдовзі в хаті стало аж сизо од диму.

      – Ви хоть би учительшу пожаліли! – докоряли їм жінки. – Смалять, смалять – у пеклі не насмалитесь!..

      – А вчительша шо – не людина?.. Правда ж, Олексіївно?

      Тетяна казала, що правда. «Куріть, куріть, я нічого», – хоч у голові вже починало й шуміти. Попросила лишень відчинити вікно, а то й справді задихнутися можна.

      Слухали Тетяну мовчки, уважно, виховані в пошані до будь-якої людської праці. Лише коли Тетяна скінчила, тоді й загомоніли.

      Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола Васильович. Сидів під стіною на лавці, і його поголене заради неділі лице світилося закам’янілими зморшками.

      – Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерсті мало…

      – Це ви до чого? – аж стріпнувся Курочка.

      – А ні до чого… – повів на нього насмішливим оком Васильович. – Просто згадав, як мій тато любили казати.

      Та одчепитись од цікавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазі!

      – От я коли щось, для прикладу, скажу…

      – Та то ж, Мефодію, ви… До вас і Москва прислухається!

      Посміялися незлостиво із Курочки. А Йван іще й по плечу його поплескав: «Ото тобі наперед наука: не заводься із Приходьками! Братові моєму хоч і далеко до мене, а все ж одного тата діти!»

      Микола, мов би й не чуючи брата, дістав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всі мимоволі на його пальці тільки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусіда:

      – А ке огоньку!

      – А я скажу так, – устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетині – по самісінькі очі. І щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже більше. – Я так скажу: война буде чи ні, а воювати доведеться!

      – Оце як у око вліпив! – розсміявся Іван Приходько. – Звідки ти знаєш?

      – Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.

      – Та, може, ще й не буде, – Данилівни жалісний голос: – о Господи, тільки жить почали, а тутечки знов про війну! – Бува, які хмари повзуть, а, гляди, стороною й обійдуть.

      – Ці не обійдуть… Це – обложні…

      Тетяна вважала за потрібне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталінську мудру політику, що забезпечила мирне життя нашій державі…

      – Воно-то так… – наче погодився з нею Глекуха. – Згори, канешно, видніше… Тіки згадаєте моє