Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

зривається з постелі та й біжить, у чому був, у сни:

      – Хто там?

      Постоїть прислухаючись, – мовби нікого. А разом наче хтось закляк по той бік – зморено дихає. Одсуне засув Васильович, двері сінешні одчинить – нікого. Тільки голий місяць мерзне вгорі та чорніють застиглі дерева. Зітхне важко Васильович та й у кімнату.

      І довго потім сидить на охололій постелі – курить цигарку.

      Була б удома Данилівна – вона б йому накурила! А так: он валяється недокурок… – неохота й нахилятися.

      Врешті настав день, коли чоботи були готові. Тетяна саме сиділа над зошитами, коли Приходько просунув голову в двері:

      – Олексіївно, а йдіть-но сюди!

      Посеред столу, на підстилці, стояли щойно пошиті чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорні дзеркала. Васильович підійшов до чобіт, любовно провів шкарубкими, огрубілими пальцями по вистроченому рантові, сказав, мовби своїй роботі дивуючись:

      – І зносу не буде!

      Чоботи так на столі Василя і діждалися.

      Вони повернулися аж під вечір, в суботу, хоч приїхали в Хоролівку ще вчора. За два дні перед цим із неба сипало, мов із віялки, і всі села потонули в снігу. Позасипало по самісінькі стріхи, люди вранці ледь одчиняли двері та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили перші підводи, й на одній із них прибилися додому Данилівна з сином.

      – Думали, що в полі вже й заночуємо. Як підбилися коні, як стали, – ні туди ні сюди…

      Данилівна закушкана, замотана – тільки очі й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двір, то не до хати, не до чоловіка, що вискочив на поріг, а до стайні:

      – Старий, а де Лиска?

      – Оце! – збентежено мовив Васильович. – Тобі й чоловіка не треба, тобі лишень Лиска!

      – Де Лиска, старий? – знов мало не крізь сльози питає.

      – Та не побивайся – жива твоя Лиска! – вже з досадою Васильович. – Записалася тільки в колгосп.

      Слово по слову – заспокоїлась трохи Данилівна. Зайшла до хати, повела довкола очима:

      – Господи, оце ти так і жив?

      – Оце так і жив.

      І прямо з порога, не відпочивши, вважай, не присівши, заходилася наводити лад у хаті Данилівна. І коли пізно увечері повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарів, хата зустріла її осяяна, прибрана, як і раніше, а численні родичі знову привітно дивилися з стін. Чоловіки – батько і син – сиділи за столом, а невгомонна Данилівна ворожила коло печі. Мов її й не висилали нікуди, мов і не була в Сибіру: вискочила на хвилинку до сусідів та й вернулась додому.

      Довго світилося того вечора у вікнах Приходьків: ніяк не могли наговоритися. Заходили сусіди, куми, свати, прибіг аж із того кінця села Йван – привітати братову й племінника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того світу вернулася. Аж далеко за північ, прибравши із столу, сказала до чоловіка й сина Данилівна:

      – Давайте