Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

директоре, що твої учителі витівають! То мені самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..

      Повертався додому вкінець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошиті. А потім кинувся до етажерки. Дістав задачник, став гарячково гортати сторінки. Знайшов й одразу ж полегшено зітхнув:

      – Ось, Володимире Васильовичу!.. Те ж саме і в підручникові!..

      Читав Твердохліб і очам своїм не вірив: та ж сама задачка, цифра у цифру!..

      – Та-ак, – одклав задачник понуро. – То що вони там: державі жодного грама не здали, а на посів і зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..

      – Що поробиш, Володимире Васильовичу, – зітхав Колядко. – Не ми їх складали…

      – Я б отих складачів хоч на тиждень у колгосп, – сердився Твердохліб. – На жнива або прополку!.. Сидять по кабінетах, хлібом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд – а ви хоч бачили, як він родить?! Інтелігенція!..

      Синові ж сказав, зошит на стіл жбурнувши:

      – Передай своїй учительці, що я заборонив тобі такі задачі рішати…

      Отже, й тут Світлична виявилась невинна… Хоча хто його знає… Могла ж навмисне оту задачку підібрати?..

      Однак із дописом цим вийшло нехороше… Погано вийшло!..

      – Де він? – запитав про сина.

      – У дворі десь сховався, – дружина засмучено. – І що з нього буде?

      – Бандюгою буде!.. Скільки казав: не балуй хлопця! – гримав уже на дружину. – От і догралася!.. Витурять із школи – у свинопаси оддам… Давай уже спати, божа заступнице…

      Полягали спати. Твердохліб, натомлений, засмиканий, одразу ж і заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелі, виходила з хати: кликати сина. Однак Кім, хоч би і як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидів у Ганжі.

      Просився:

      – Я у вас заночую… Можна?.. Ось тут, на лавці…

      – Ночувати можна, місця не перележиш, – погоджувався наче Ганжа. – А що твій батько скаже?

      – Я додому все одно не вернусь!

      Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наїжачений – ну, викапаний татусь, як одкинути років п’ятнадцять! Чи, може, й більше. Татусь світовою революцією марив, а у цього що в голові?..

      – Чим же це тобі так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати віника понюхати дала?

      Слово по слову – дізнався про все.

      – Я вчительку тільки так не обзивав! – гаряче Кім. – Я тільки Миколі показав, а він і доніс!..

      – А навіщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, ніж отак – спідтишка! Знав же, що учительці буде неприємно, якщо довідається?

      – Я ж тільки Миколі…– бурмосився Кім.

      – Хоча б і Миколі.

      – То ж не я – тато писали.

      – В батька твого було тоді розуму стільки, як оце зараз у тебе! – не втримався Ганжа. Поліз до кисета. І аж коли докурив, спокійно звернувся до Кіма: – Що ж тепер нам з тобою робити?

      – Не знаю.

      – А я, думаєш, знаю?.. Тільки я на твоєму місці до вчительки обов’язково сходив би. Розказав би їй, як було насправді. А то кому вона тепер