Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко

лапатим снігом. Мені щоразу здавалося, що я приїжджаю в казковий світ, такий милий і рідний. Потім, коли я подорослішала, часто думала, що Покровка уособлює всю далеку Україну.

      Баба Настася завжди виходила на поріг, ледь зачувши, що ми під’їжджаємо до двору. Вона витирала руки об фартух, бо завжди в цей час куховарила, готуючи частування для дорогих гостей. Потім ми за звичаєм чоломкалися й заходили до двору.

      – Що це ти, Вікторе Сергійовичу, зовсім забув свою стару тітку? – беззубо всміхаючись, питалася баба Настася.

      – Тебе як забудеш, то ти вві сні примаришся, – широко всміхався татко на ці її легенькі докори.

      – Я ж нічого поганого тобі не зроблю, трохи налякаю та й по тому, – не відставала баба.

      – То ви всі жінки тільки так кажете.

      Батько завжди намагався відбутися від неї жартами.

      – Багато ти знаєш про жінок, коли вони й самі про себе часом до пуття розказати не здатні, – відказувала тітонька і смішно мружила очі, щоб показати, хто тут головний.

      – Гаразд, гаразд. Веди вже в дім, з тобою і влітку змерзнеш надворі, – осудливо бурчав батько.

      Бабуся брала мене за руку, й ми з нею входили в стареньку хату. Погляд від самого порога вабила велика піч, помальована півниками та барвінком. «Це дерево життя, онучко», – казала мені баба, ніжно торкаючись барвистої черені. Потім звертав на себе увагу мисник, на якому баба Настася завжди, як заведено в українських селах, виставляла найкращий посуд. Долівку в хаті було вистелено свіжою соломою, тож голову одразу туманив дух польових просторів. Якщо заплющити очі й стати посеред хати, то здаватиметься, що ти десь на заквітчаному дикими травами пагорбі. У світлиці – пілок-лежанка для дорослих, традиційно застелена рядном і вишиваною постіллю, а біля неї – прилаштована на гак вервечана дитяча колиска. У баби Настасі було двоє синів і одна дочка, але ніхто не дожив до цього часу. Один син помер від тифу, другий – повернувся калікою з Першої світової й незабаром теж помер. Дочка ж подалася десь шукати щастя до Усурійська і невідомо де зникла назовсім. Чи жива вона? Хтозна. Коли не стало й дочки, баба Настася дістала з горища стару колиску, причепила на ще міцний гак, мабуть, її пам’ять змушувала повертати в поле зору предмети, пов’язані з найбільш важливим для неї. Чи є щось трагічніше в житті жінки, ніж втрачене материнство? Чи є більше горе, ніж біль від утрати рідних людей? Якщо родина – це єдиний організм, то втратити дітей – ніби відітнути кінцівку: ногу чи руку. Вічні каліки, сповнені гіркоти і фантомних болів, – ось хто такі люди, яким судилося втратити свою дитину; і баба Настася була однією з них.