Название | Жінка в темряві. Зелений Клин |
---|---|
Автор произведения | Максим Бутченко |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2020 |
isbn | 978-617-12-8510-1 |
Він кинувся до пролому в стіні, спробував зрушити з місця шафу. Я шарпнулася вперед і висмикнула стопу.
– Що сталося? – прошепотіла я.
– Не розумію… Схоже на підрив… – відповів Андрій Дмитрович.
Ще раз сильно бахнуло – другий вибух. Долинули нестямні, страшні крики. Такі звуки можна почути тільки в найстрашнішому кошмарі. Потягло паленим. Гіркий задушливий дим повз, набирався сили і розростався на очах, поки не заповнив усе приміщення. Дихати стало нічим.
– Час забиратися звідси, – сказав слідчий і допоміг мені підвестися.
Крики ставали дедалі голоснішими. Ми зрозуміли, що це поранені волають про допомогу. Але зараз же запахло горілим – пожежа бурхала десь праворуч, з боку вибуху. Андрій Дмитрович потягнув мене за рукав, і я, накульгуючи на вражену ногу, подалася за ним. Та щойно він прочинив двері, звідти шугнуло полум’я. Вогонь жадібно пожирав будівлю, і яскраво-помаранчева пляма у кінці коридору означала те, що лишилося всього кілька хвилин, аби вибігти з колишньої жандармерії, інакше нам не жити.
– Туди не можна, задихнемося! – прокричав Андрій Дмитрович і причинив двері.
Дим прибував. Я притиснула до рота хусточку, щоб хоч якось пом’якшити димну всюдисущу гіркоту. Мій супутник кашляв, намагаючись прикритися коміром піджака. Ми кинулися до вікна, забувши, що воно заґратоване. Проходу не було.
– Що робити? – скрикнула я.
І тут – в одну мить, коли, здавалося, світ навколо летів шкереберть, падали стіни, гинули люди, вогонь поглинав на своєму шляху все, до чого міг дістати, вселенський біль запанував навкруги, – я несподівано відчула легкість у тілі. Ті важкі, майже нестерпні поштовхи у боці й животі раптом злилися воєдино з навколишнім світом, що розпадався на частини. Мій біль став болем цієї землі, а мені… полегшало! Яке безумство! Що ж відбувається?! Я заклякла, спинилася, остовпіла. Мені захотілося залишитися в цій будівлі, охопленій пожежею, бо серед тотального руйнування я почувалася добре. Господи, чи таке взагалі можливо?
– Ходімо ж, – потягнув мене за руку Андрій Дмитрович.
Я розуміла, що залишатися тут безглуздо, але не могла нічого з собою вдіяти: біль залишив мене, і враз страшенно захотілося жити просто тут, у цьому нестерпно пропахлому димом кабінеті слідчого, серед вибухів і вогню!
– Ну ж бо! Ходімо! – вже кричав Андрій Дмитрович.
Та я й далі стояла як укопана. Нарешті він шарпонув мене, зірвавши з місця, і ми рушили до приміщення з проломом у стіні. Вогонь палав збоку, дим проникав усюди, але порятунок, як вважав більшовик, був саме там, у сусідньому кабінеті. Я насилу пересувала неслухняні ноги, намагаючись, як уперта дитина, без всякої причини затриматися на місці. Ми перелізли через уламки стіни, розсипаної на дерев’яній підлозі. Я зірко вдивлялася вперед, намагаючись розгледіти в задимленій кімнаті темні силуети меблів. Прохід був вільний – ми увійшли до кімнати, в стіні якої зяяла наскрізна діра, спричинена вибухом. Але раптом зі стелі з тріском зірвався величезний дерев’яний