Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко

породи, яким він, власне, й був раніше. На ту мить мені було байдуже, хотілося одного – надихатися. Мій сусід зник. Якийсь час було чути, як падають пухкі теки зі справами, що їх він намагався перекинути чимдалі від вогню. Потім він на мить повертався до продухвини – вдихав, затримував дихання і знову відходив. Далі Андрій Дмитрович підніс ближче лампу, яка освітила поверхню земляного бруствера, що відокремлював підвал від товщі порід і граніту. Маленький острівець світла й свіжого повітря в чорному проваллі печери. Полум’я майже не було видно, позаяк його заступав бруствер. Але, судячи з того, як прибували хвилі диму, зовні пожежа все ще вирувала. Раптом я відчула якусь нелюдську втому. Я знову замружилася, цього разу тому, що геть знесилилася… Смерділо горілим, серед згарятини вчувалися соснові нотки – так дерево, помираючи в пожежі, віддавало свій прощальний аромат. Ця мішанина запахів наповнювала підвал, просочуючи все навколо. Я зіперлася спиною в стіну, випростала ноги і спробувала уявити, що все скінчилося. Аж раптом, коли тіло волало про перепочинок, я відчула, як Андрій Дмитрович доторкнувся до мого рукава. Це сталося несподівано, і я не відтрутила інстинктивно його руку, а навпаки – стиснула пальцями гарячу долоню слідчого. І в ту ж мить почувся гучний хвилеподібний звук: обвалилися дошки перекриття над нами, страшно було дивитися на стихію всепоглинаючого гребеня вогню – таким яскравим до болю в очах був цей безжалісний убивця.

      Розділ 5. Подорож туди й назад

      З Владивостока ми майже не виїжджали. Хіба що іноді я, ще маленькою, супроводжувала татка в його поїздках у село, де мешкали наші родичі. Зазвичай раннього літа ми на світанку виїжджали зі ще сонного міста: з порту долинали далекі приглушені звуки, а поодинокі містяни вигулькували з туману, ніби просочуючись крізь блакитнувато-білий серпанок, що ним шарпав свіжий морський вітерець. Чайки пробивали туманну завісу, прострілювали її, мов кулі, вилітаючи з уранішньої мряки. Тільки собачий гавкіт, що розлягався над містом, нагадував, що воно лише приспане туманом, але все ще живе.

      Ми сідали в коляску, візник розкручував батога, хльостав коней, і екіпаж жваво викочувався на околицю міста, аби потім виїхати на путівець. Там нас зустрічало духовите поле з густим запаморочливим пахом квітучих трав. Півники, зозулині черевички, купчаки – їхні аромати насичували повітря, спліталися в шовковисту запашну вуаль спекотного червневого дня. Гарні то були часи. Іноді мені здається, що все хороше відбувалося не зі мною, а я прочитала про це в якійсь книжці, що її назви й пам’ять не зберегла.

      Їхали ми довго. Іноді татко велів зупинятися на привал, щоб розім’яти ноги. Тоді я вискакувала з коляски і радо пробігала крізь густий зелений моріг, пірнаючи в нього мало не з головою. Потім я падала горілиць на цю м’яку ніжну перину, розпростерши руки, й дивилася в глибоке небо, яке накривало мене своєю блакиттю. Очам відкривалася чиста свіжість небозводу, здавалося, вгорі наді мною блищить гладінню блакитне озеро. У такі моменти життя сприймається як диво й дає тільки насолоду,