Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко

перше, що спало на думку.

      – Не знаю. – Голос у пітьмі був не надто впевненим, навіть у своєму незнанні.

      – Звучить обнадійливо, – я тихенько всміхнулася. Сарказм – кращі ліки від лиха.

      Нагорі почувся чийсь крик – поглинутий товстим перекриттям над головою, він докотився до нас лише глухим відлунням.

      Андрій Дмитрович застогнав, важко осів на втрамбовану земляну долівку. Його стогін у цьому закритому просторі був єдиною ознакою життя.

      – Чи можу я вам чимось допомогти? – Дурнішої фрази годі й придумати, однак тепер саме ці слова здалися мені доречними.

      – Як це дивно, – повільно мовив мій візаві.

      – Що саме, Андрію Дмитровичу? – спитала я.

      – Те, що ми з вами опинилися тут. Та ще в таких обставинах, що їх я не зміг передбачити, – сказав Половко.

      – Було б дивно таке придумати, – погодилася я.

      – Саме так. Життя щедре на сюрпризи, коли очікуєш від нього передбачуваності, – промовив він.

      На якусь мить розмова урвалася. Тиша запала дивна, напружена. Приглушені звуки пожежі долинали здалеку, ніби з іншого виміру, відокремленого від нас не товщиною перекриття, а заляганнями просторово-часових шарів, – ми ніби зненацька потрапили в інший час. Я й надалі внутрішньо почувалася умиротворено-спокійною, ніби була в себе вдома. Аж раптом згадала про батька: як він, чи дізнався, що зі мною? Чи послав Ванька на пожежу, чи приїхав сам? На цю думку серце мені здригнулося, стало шкода саму себе. Я навіть уявила: ось я небіжчиця, лежу в труні, на білому лискучому атласі. Як журливо голосять наді мною бабки-тужільниці, ніби їх катують. Татко стоїть поряд, не зводить очей із мого мертвотно-блідого обличчя з виразом навіки застиглого подиву – яка ж нагла й безжальна смерть! І вся марнота марнот віднині так далеко, і залишається лише вічний супокій, адже земний шлях мій скінчено…

      – Тут має десь бути гасова лампа, я пам’ятаю, бо кілька разів спускався сюди. – Голос Андрія Дмитровича урвав мої жаскі фантазії.

      – Таж темно, хоч в око стрель, де її шукати? – спитала я.

      – Стривайте-но, у мене є сірники. Але, чорт забирай, ніяк не можу згадати, де та клята лампа! – вигукнув Половко.

      Він пошарив по кишенях, нарешті я почула, як черкнув сірник, і в підвалі заблимав мерехтливий вогник, вихопивши з темряви шереги полиць із теками і стосами паперів по три-чотири на кожній; стілець і маленький столик, а на ньому – ту таки гасницю. Я взяла сірники у свого товариша по нещастю, напомацки пройшла до столика, засвітила лампу. Нагорі щось гримнуло. Дим легенько струменів крізь вузьку продухвину, утворюючи маленьку хмарку, що кружляла під нещільно зачиненою лядою підвалу, утім далі не проникала. Це викликало у мене невиразний здогад, що десь мав би бути вихід, але де ж його шукати?

      Я піднесла лампу до Андрія Дмитровича – дивитися на нього було тяжко. Кривава маска на обличчі перетворювала його на театрального актора з якоїсь містичної драми. Сорочка, піджак, навіть штани на ньому – усе було закривавлене. Я відірвала смужку від своєї сукні і приклала йому до рани. Тканина