Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко

віяння. «Загальні збори української місцевої громади, що відбулися 18 серпня 1917 р., погодилися на створення Владивостоцької керівної української ради, що повинна об’єднати всі українські організації міста (громаду, українізовані військові частини, організації УСДРП і УПСР, залізничників, телеграфістів, так звану “малу громадку” на Першій Річці) і здійснювати керівництво місцевим українським політичним життям. Окружна рада має вести роботу щодо організації та національної просвіти українського населення. 12 квітня 1918 р. відкрилася її перша сесія, на якій було обрано керівний орган ради – виконком на чолі з Ю. Глушком-Мовою, який повернувся з фронту. Відповідно до цієї постанови, у 1918 р. на території Приморської області, разом з Владивостоцькою, створюються ще чотири окружні ради – Хабаровська, Нікольська, Усурійська та Іманська».

      – Що за нісенітниця? Що ще за ради такі? – знову завівся татко.

      Мені захотілося перечитати ще раз, проте батько й далі обурювався. Річ у тім, що лютневу революцію 1917 року місцеві українці сприйняли позитивно, виходили на мітинги. А коли виникла УНР, мітинги стали багатотисячними. Люди вимагали, щоб Далекий Схід було визнано частиною Великої України, хотіли ввести повсюдне вивчення й використання української мови, мріяли навіть створити свою конституцію. Проте усе просувалося дуже повільно, надворі стояв квітень 1918 року, а Владивосток усе ще перебував під владою більшовиків.

      Мій татко був з тих, хто досі не визначилися. То він невдоволено бурчав, що червоні порядкують на Сході, не дають продиху, то заявляв, що всі ці українські рухи не варті й дірки з бублика, бо треба, мовляв, «повертатися в Україну, до своїх коренів». Як ви розумієте, переконати його в будь-чому чи бодай щось пояснити було марною справою. Тож я звикла мовчати, давно змирившись із думкою, що іноді ліпше промовчати, ніж потім тебе твоїми ж словами шмагатимуть, мов батогом.

      Мені в душу заповз якийсь неспокій, гіркий клубок підступив до горла, захотілося на вулицю, геть із задушливого приміщення. Я вислизнула з їдальні, швиденько вдяглася у своїй кімнаті і вийшла на подвір’я. Свіже весняне повітря підхопило мене, ніби пушинку, а пружний вітер, сповнений квіткових запахів і тендітних пелюсток яблуневого цвіту, поніс мене у бік Амурської затоки. Мені забаглося до моря, тож ноги самі понесли мене на узбережжя, ніби там було довгоочікуване моє звільнення. Я, не звертаючи в бік, оминала поодиноких перехожих, які пленталися запорошеною дорогою. Ще трохи, і ось нарешті вона – заповітна блакитна смужка, ніби кимось дбайливо розкладена до самісінького морського пруга. Порив бадьорого бризу, напоєного йодом і сіллю, дмухнув мені в лице. Тягнуло свіжою, щойно виловленою рибою. Дух холодної води бив у ніздрі сіркою гниючих водоростей, що погойдувалися на хвилях. На губах з’явився солонуватий присмак, а очі вбирали водну гладінь, що нагадувала зморшкувату шкіру. Чи є щось прекрасніше, ніж безкраї водні простори? Самотня чайка кигичила, кружляючи над дрібними баранцями хвиль, що підкочувалися до