Колискова для Софії. Нина Фиалко

народження сина Тамара не наважилася відразу виходити на роботу. Не помітила, як злетів рік, бо за щоденними клопотами бачила лише, як у нього виріс перший зубчик, а потім син ступив самостійно перший крок…

      Минав останній місяць літа. Спека, що допікала останній тиждень, трохи спала, і такий жаданий, хоч і не дуже рясний дощ освіжив повітря. Тамара нагодувала малюка кашею, умила личко і, милуючись ним, звела погляд на бабусю.

      – Як ви гадаєте, на кого він схожий?

      – Яке це має значення? Чий би бичок не скакав, а телятко наше! Не тим гризешся, мамочко! Думай, чим дитину годувати будеш. Подивись, як люди своїх дітей одягають, а наше в недоносках інших ходить, – невдоволено відповіла бабуся Маша.

      – То що, мені йти на об’їзну дорогу й приєднатися до тих дівчат, які себе водіям продають? – огризнулася Тамара, добираючи слова, щоб не дратувати бабусю ще більше.

      – Залишай мені дитину і йди працювати, – порадила вона. – Не дивися на тих жінок, які можуть довго сидіти без роботи з дітьми. Тобі судилася інша доля.

      – Вам же важко буде… Він такий непосидючий, що скоро не доженете.

      – А кому сьогодні легко? Час швидко біжить. Через рік у садочок почнемо водити, а там не зоглядишся, як і виросте. Шкода, що батька не знатиме… – Маша важко перевела подих і відвернулася, щоб внучка не бачила сліз.

      – Не починайте! Необачно я вчинила, то що, мені щодня тепер перед вами каятися?

      – У Бога проси прощення, а не в мене. Я своїх гріхів маю повен міх. Бери дитину й веди погуляти, поки на вулиці гарна погода, – попросила бабуся, не маючи наміру продовжувати безглузді балачки.

      На столі завібрував мобільник, і Тамара кинулася до нього. Тепер не часто до неї хтось телефонує. Однокласників розгубила, із сусідами легше побачитися, ніж додзвонитися, бо всі зайняті.

      – Привіт! Упізнаєш? – почула голос Діани, жінки з її минулого життя.

      – Доброго дня! Що ти! До смерті не забуду… – сердито відповіла Тамара, хоч і зраділа її дзвінку. – Цікавишся, чи ще жива?

      – Томочко, не злись. Я ж такого фіналу не хотіла. У нас звільнилася офіціантка, і Вовчиця пропонує тобі роботу. Не відмовляйся, бо ми ж розуміємо, як тобі важко самій виховувати дитину.

      – А малого куди подіну? Бабуся може допомогти, але всю відповідальність узяти на себе не зможе, – почала відмовлятися Тамара й побачила бабусині кивки головою, щоб погоджувалася.

      – Не відмовляйся, прошу тебе. Візьми тільки у свого лікаря довідку про стан здоров’я, щоб іще тут не бігати і не витрачати даремно гроші, – наполягала Діана, не даючи часу на тривалі роздуми. – Завтра чекаємо від тебе остаточної відповіді, бо літом, сама знаєш, одному офіціанту важко на зміні.

      Коли мобілка згасла, Тамара втупилася в бабусю і чекала, що вона скаже. Адже все залежить від її згоди доглядати дитину. Тамара ще сьогодні їхала б звідси, бо вже набридли підгузки й варіння каш. Грошей на памперси й готове дитяче харчування в них не було, тому вигодовували хлопчика старими дідівськими