Колискова для Софії. Нина Фиалко

дві сотні єврів. Маша навіть уявити не могла, як важко донька відривала від себе ці кошти. А може, щось родинне заворушилося в серці й згадала, як їй колись важко було починати самостійне життя? Казала, що хотіла б побачити немовля, але до України не повернеться, доки не отримає в Греції білу карту для легалізації, а її можна отримати через п’ять років, якщо до того не потрапиш за якесь порушення режиму в поліцію. Не приховувала, що нудьгує за всіма, але у відпустку приїде лише через півтора року.

      Маша вважала, що з Ольгою вони мали б іще більше проблем, то нехай уже краще працює подалі від них.

      Додому Тамара повернулася під вечір. Принесла на всі гроші, що мала, пакет з найнеобхіднішими продуктами й почала розкладати в холодильнику.

      – Через тиждень я привезу грошей, попрошу аванс, і тоді ви вже не будете на всьому економити. Пильнуйте Артемка, аби не захворів, бо тоді все піде на ліки, – попросила й глянула на килимок, де, нічого не підозрюючи, бавився син.

      – Не вчи маму діти бавити, – образилася бабуся. – Старатимусь, але ж діти часто хворіють, то чи впильную…

      Уранці Тамара прокинулася без будильника. Поцілувавши сплячого сина, тихенько вийшла зі спальні. Боялася, щоб не прокинувся, бо тоді вчепиться за шию і не відпустить її. Так бувало часто, коли вона збиралася в місто й на якийсь час покидала його на бабусю. Сьогодні поспішала вислизнути з хати, щоб не розбудити його. Поцілувала бабусю в чоло і з невеличкою сумкою знову пішла межи люди шукати щастя…

      У дорогу

      Молочне світло ночі помалу змінилося передсвітанковим маревом. На сході зазолотилися білі хмаринки, передвіщаючи погожий день і вдалий для жінки, яка має надію сьогодні знайти роботу. За два роки вже відвикла вставати рано й кудись їхати. Не сиділося не тільки їй. Набитий пасажирами автобус прямував до Києва. Тамара втішилася, що квиток дали на заднє сидіння, і, схиливши голову до вікна, намагалася подрімати, але марно. Пасажири голосно перемовлялися одне з одним, ніби не бачилися роки, та й думки не давали спокою. Одна підсилювала тривогу за дитину, інша вселяла надію на покращення життя.

      У передмісті набилося стільки люду, що важко було протиснутися до виходу. Тамара відвикла від метушні та тисняви у транспорті. Кімната, яку вони з Діаною винаймали, була не дуже далеко від місця роботи, тож не потрібно було витрачатися на таксі після зміни, яка не раз затягувалася до перших півнів. «Ді не повідомила, з ким тепер проживає, але те помешкання нам дісталося від моєї матері, то я маю право зайняти його знову», – думала Тамара, наближаючись до під’їзду потрібного будинку.

      Гуртожиток жив своїм життям. З кухні доносилися приємні запахи сніданку, прибиральниця ледь не перед носом водила шваброю і сварила, щоб не розносили по кімнатах бруд. Усе як і два роки тому. Жильці тут часто змінювалися, то ніхто не впізнавав у ній колишню мешканку.

      Діана з бігудями на голові сиділа біля великого дзеркала й підводила олівцем і без того виразні очі. Побачила на порозі Тамару й схвально вигукнула:

      – Яка