Колискова для Софії. Нина Фиалко

але це, мабуть, нелегко – носити дитя, знаючи, що його відберуть, – недовірливо мовила Тамара.

      – Морально я вже готова спробувати. Це ж недовго, усього дев’ять місяців – і матимеш у руках купу грошей, – переконувала Діана.

      – Якби ж то можна було на цей період у космос вилетіти. Люди почнуть обмовляти, що знову нагуляла дитя, бабусі треба буде якось пояснити… – вагалася Тамара.

      – Томко, ти морально готуй себе до цього, а деталі ми вже по ходу будемо обговорювати. Місто велике, і загубитися в ньому запросто. Ти гадаєш, що ми одні такі? Признаюся, що вже наводила довідку в найбільшому центрі сурогатного материнства, і мені сказали, що в них черга охочих стати сурогатними матерями на два роки вперед. Через кілька років я постаріюсь і мене не візьмуть. Тому я хочу спробувати тепер, – емоційно переконувала Діана, і збити її із цієї дороги Тамарі було не під силу.

      Після цієї відвертої розмови Тома почала думати про Ді як про невдаху, у котрої також не склалося сімейне життя. «Вона пробивна, і якщо пропонує мені разом спробувати щастя в цьому бізнесі, то чому б і ні? З бабусею якось домовлюся. Не піде ж вона до батюшки в церкву дозволу питати?» – переконувала сама себе. Вода камінь точить, а розмови на цю тему відбувалися у вільний від роботи час день у день.

      За роботою і роздумами не зауважили, що різко похолодало й почалися затяжні дощі. У природі тривала боротьба між осінню та зимою, несучи людям сезонні хвороби, які часто вносять корективи у звичний плин буття. Зателефонувала Маша й стривоженим голосом просила внучку взяти додатковий вихідний, бо в Артемка вже кілька днів тримається температура, а вона не може навіть до аптеки вийти. Про додатковий не могло бути й мови, а от випросити в адміністратора кілька годин, щоб встигнути на останній автобус, Тамара змогла.

      Дорогою ніби якась сила підштовхувала її до думки, що треба погоджуватися на пропозицію подруги. Хоч цю зиму виграє і догляне синочка, а через рік він підросте, зміцніє. Побачивши його хворого, Тамара вже не думала про людський поголос і реакцію її сусідів на другу вагітність. «Ми ж не цікавимось, як вони заробляють кошти на прожиття. Я ж не красти в держави збираюся…» – виправдовувалася за ще не скоєне, але гріховне рішення.

      – Не знаю, дитино, як я переживу цю зиму без тебе. Він же не дає за двері вийти, а мені ж хоч за хлібом і молоком сходити треба, – бідкалася бабуся, щойно внучка переступила поріг.

      – Не переживайте. Мені накльовується робота на дому, то, мабуть, доведеться погодитися на неї. Ще не знаю, скільки будуть платити, але, кажуть, вигідна, – повідомила бабусі й була впевнена, що та схвалить будь-яке її рішення.

      Безвихідь заганяє людину в глухий кут, і, щоб вийти з нього, вона, почувши вигідну пропозицію, як метелик на світло, бездумно йде на неї, не переконавшись, чи та безпечна. Жінка відчувала в собі силу й велике бажання щось змінити, тільки б забезпечити гідне життя своїй дитині.

      У Київ Тамара поверталася з твердим переконанням, що пристане на пропозицію Діани. Уже не переймалася