Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо

не слід так думати про своє життя. Я маю повернутися до нього вже цього тижня».

      Це, мабуть, вино подіяло. Хай там як, а хто не працює, той не їсть.

      «Це якийсь сон. Він зараз скінчиться».

      Та скільки я можу дозволити тривати цьому сну? Я вперше подумала, що могла б найближчими днями поїхати з ним у гори. Врешті-решт, розпочинався святковий тиждень.

      – А ти хто йому? – запитала якась гарна жінка за нашим столом.

      – Приятелька дитинства, – відповіла.

      – І він таке робив ще дитиною? – далі питала вона.

      – Що саме робив?

      Здавалося, що розмова за столом потроху-потроху стихла.

      – Ти ж розумієш, – наполягала жінка. – Чудеса.

      – Він уже тоді вмів добре говорити, – відповіла я, сама не тямлячи, що кажу.

      Усі засміялися, і він теж, та я так і не збагнула причини цього сміху. Але від випитого вина почувалася розкутою й не мала потреби контролювати те, що відбувалося.

      Я замовкла, роззирнулася, зробила свою заувагу до якоїсь обговорюваної теми, про яку тут-таки забула. І знову поринула в думки про свята.

      Я добре там почувалася, пізнаючи нових людей. Сперечалися про речі серйозні, але з жартами, і в мене було відчуття прямої участі в тому, що відбувається у світі. Принаймні цієї ночі я не була звичайною жінкою, яка сприймає життя через телебачення або газети.

      Коли повернуся до Сарагоси, то багато чого зможу розповісти. Якби я прийняла запрошення на святкування Пречистої, то потім змогла б цілий рік жити новими спогадами.

      «Він мав цілковиту рацію, не звертаючи уваги на мою балачку про Сор’ю», – міркувала я. І мені стало шкода самої себе: роками в шухляді моєї пам’яті зберігалися одні й ті самі історії.

      – Випий ще трохи, – сказав якийсь білявий чоловік, наповнюючи мою склянку.

      Я випила. Подумала про те, як небагато могла б розповісти своїм дітям й онукам.

      – Я розраховую на тебе, – сказав мій друг так, що тільки я могла це почути. – Їдьмо до Франції.

      Випите вино дало мені більше свободи, щоб сказати те, що думала.

      – Тільки якщо зможемо з’ясувати одну річ, – відповіла я.

      – Що саме?

      – Те, про що ти говорив перед лекцією. У кав’ярні.

      – Про медалик?

      – Ні, – відповіла я, дивлячись йому в очі і з усіх сил намагаючись видаватися тверезою. – Про те, що ти тоді сказав.

      – Потім поговоримо, – мовив він, міняючи тему.

      Зізнання в коханні. Ми тоді не мали часу поговорити, але я могла б переконати його, що йшлося зовсім не про те.

      – Якщо хочеш, щоб я поїхала з тобою, ти маєш мене вислухати, – сказала я.

      – Я не хочу розмовляти тут. Ми ж відпочиваємо.

      – Ти дуже рано виїхав із Сор’ї, – правила я. – Я – єдиний твій зв’язок із рідною землею. Через мене ти ближче до свого коріння, і це дає тобі сили йти вперед. Оце й усе. Не може існувати ніякого кохання.

      Він вислухав мене, нічого не сказавши. Хтось підізвав його, питаючи