Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо

нервуюся не тому, бевзю ти такий», – кажу я подумки.

      – Дослухайся до свого серця, – править він своєї.

      – Саме це я й роблю: дослухаюся, – відказую. – І воліла б піти звідси. Не подобається мені тут.

      – Сьогодні більше не пий. Це не поможе.

      До цієї миті я тримала себе в руках. А тепер краще сказати все, що думаю.

      – Ти гадаєш, ніби все знаєш, – кажу йому. – Що розумієшся на магічних митях, на дитині всередині нас. Не уявляю, який тобі сенс бути поряд зі мною.

      Він сміється.

      – Я в захваті від тебе й від тої боротьби, яку ти ведеш зі своїм серцем.

      – Якої ще боротьби?

      – Ну, нехай, облишмо.

      Але я розумію, що він хоче сказати.

      – Не обманюйся, – відповідаю я. – Коли хочеш, можемо поговорити про це. Ти помиляєшся щодо моїх почуттів.

      Він полишає своє вертіння склянки на столі й пильно дивиться на мене:

      – Аж ні. Я знаю, що ти мене не кохаєш.

      Це ще дужче збиває мене з пантелику.

      – Та я боротимуся за це, – веде він далі. – Є в житті речі, за котрі варто боротися до кінця.

      У мене немає відповіді на його слова.

      – Ти – варта цього, – каже він.

      Я дивлюся в інший бік, намагаючись удавати, ніби мене цікавить оформлення ресторану. Я вже була почувалася жабою, і от знову стаю принцесою.

      «Я хочу вірити його словам, – розмірковую, розглядаючи картину з рибалками й човном. – Нічого не зміниться, та принаймні я не почуватимусь такою слабкою, ні на що не спроможною».

      – Вибач мені агресивність, – кажу тоді.

      Він усміхається. Підкликає офіціанта й оплачує рахунок.

      На зворотному шляху я ще дужче розгублена. Можливо, через сонце – та ні, стоїть осінь, і сонце зовсім не пече. Можливо, через стариганя – та ні, старий зник уже з мого життя.

      Можливо, через те, що все це – нове. Нові черевики муляють. Життя нічим не відрізняється: захоплює нас зненацька й змушує прямувати до невідомого, – коли ми не хочемо, коли не потребуємо цього.

      Я намагаюся зосередитись на краєвидах, та мені вже не вдається дивитися на поля, вкриті оливковими деревами, на містечко на горі, на каплицю, біля дверей якої сидів старий. Усе це тепер мені незнайоме.

      Я пригадую вчорашню пиятику й пісню, яку він співав:

      Буенос-айреські надвечір’я мають…

      просто не знаю! бачила ж?

      Ти з дому виходиш на Ареналес[11].

      До чого тут Буенос-Айрес, якщо ми в Більбао? Що це за вулиця, Ареналес? Він на щось натякав?

      – Що за пісню ти співав учора?

      – «Баладу для божевільного», – каже він. – А чому ти спитала про це допіру сьогодні?

      – Просто так, – відповідаю я.

      Та воно не просто так. Я розумію, що він співав цю пісню, бо це – пастка. Він змусив мене запам’ятати слова, – я маю вивчати теми до іспиту. Він міг би заспівати якусь відому пісню, яку я вже чула раніше тисячі разів, – та обрав те, чого я ніколи не чула.

      Це

11

Слова з цитованого вище танґо; Ареналес – одна з центральних вулиць Буенос-Айреса.