Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо

дощу в Більбао вранішнє сонце приносило відчуття якогось сну. Я не мала з собою чорних окулярів – узагалі нічого не мала з собою, адже збиралась повернутися до Сарагоси у той же день. Мені довелося спати в його сорочці, що він позичив мені; і ще я купила майку в крамничці на розі готелю, аби принаймні мати можливість випрати ту, що була на мені.

      – Тебе, певно, дратує бачити мене постійно в тім самім одязі, – кажу я жартівливо, щоб якась буденна справа повернула мене в дійсність.

      – Я щасливий від того, що ти поряд.

      Він не повертався до розмови про кохання, відколи віддав мені медалик. Але він у доброму гуморі – здається, ніби йому знову вісімнадцять. Крокує поруч зі мною, теж занурений у ясність цього ранку.

      – І що ти збираєшся там робити? – спитала я, махнувши рукою в бік Піренеїв на горизонті.

      – За цими горами – Франція, – усміхнено відповів він.

      – Та географію я вивчала. Цікавлюся, навіщо нам туди йти.

      Він мовчав якийсь час, тільки усміхався.

      – Щоб ти побачила один будинок. Хтозна, може, він тебе зацікавить.

      – Якщо ти збираєшся зайнятися продажем нерухомості, забудь. Я не маю грошей.

      Мені було однаково, куди прямувати, – чи до якогось поселення в Наваррі, чи до самої Франції. Аби тільки не провести свята в Сарагосі.

      «Ну що, бачиш? – я почула, як мій мозок звертається до мого серця. – Ти рада, що прийняла запрошення. Ти змінилася, й сама цього не усвідомлюєш».

      Ні, я аж ніяк не змінилась. Просто трохи відпружилася.

      – Поглянь на каміння на стежці.

      Воно округле, гладеньке. Схоже на морську гальку. Але ж моря ніколи не було тут, на цих наваррських полях.

      – Ноги трударів, ноги прочан, ноги шукачів пригод відшліфували ці камені, – каже він. – Вони змінилися, й подорожани теж.

      – І це саме мандри навчили тебе всьому, що ти знаєш?

      – Ні. Цьому мене навчили чудеса Одкровення.

      Я не зрозуміла, та й не намагалася. Занурилась у сонячне сяяння, в рівнину, в гори на обрії.

      – Куди ми оце йдемо? – спитала я.

      – Нікуди. Просто насолоджуємось ранком, сонцем, прекрасним краєвидом. На нас іще чекає довга подорож машиною.

      Він вагається хвильку, а тоді запитує:

      – Медалик сховала?

      – Сховала, – відповідаю і наддаю ходу. Не хочу, щоб він завів розмову на цю тему, вона зруйнує відчуття радості й свободи цього ранку.

      Стає видно якесь містечко. Воно височіє на вершині пагорба, як ото середньовічні міста, і я можу здалека побачити дзвіницю його церкви та руїни замку.

      – Ходімо туди, – прошу я.

      Він вагається, та зрештою погоджується. По дорозі натрапляємо на каплицю, і мені хочеться зайти в неї. Молитись я вже розучилася, але тиша церков завжди заспокоює мене.

      «Не почувайся винною, – кажу сама собі. – Якщо в ньому палає пристрасть, це його проблема».

      Він спитав про медалик. Я розумію, що він хотів, аби я повернулася до нашої розмови в кафе. Водночас він боїться почути те, чого