Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо

В одному з них він виказав бажання вступити до семінарії і присвятити життя молитві. Я відписала, попросивши, щоб він зачекав, іще трохи пожив вільно, перш ніж скласти таку серйозну обітницю.

      Та, перечитавши свого листа, вирішила порвати його: хто я така, щоб говорити про свободу чи обітницю? Він розумівся на таких речах, я ж – ні.

      Одного дня я дізналася, що він читає лекції. І здивувалась, адже він був занадто молодий, щоб навчати чогось. Та за два тижні він надіслав листа, повідомляючи, що збирається виступити перед одним невеличким гуртом у Мадриді, й наполегливо просив, щоб приїхала і я.

      Чотири години я їхала із Сарагоси до Мадрида, бо хотіла знову побачити його. Хотіла почути його. Хотіла посидіти з ним у барі, пригадати часи, коли ми разом пустували й гадали, що світ надто великий, аби обійти його весь.

      Cубота, 4 грудня 1993 року

      Виступ відбувався в місці офіційнішому, ніж я собі думала, й зібрав більше людей, ніж очікувала. Я не розуміла, чому так сталося.

      «Хтозна, певно, він уславився…» – подумала я. Він нічого не розповідав про це у своїх листах. Мені захотілося побалакати з присутніми, запитати, що вони тут роблять, та я не наважилася.

      Коли він увійшов, я здивувалася. Мав геть інакший вигляд, порівняно з тим хлопчиком, яким я його знала, – утім, звісно, за одинадцять років люди міняються. Він був гарнішим, його очі сяяли.

      – Він повертає нам те, що було нашим, – сказала жінка поруч зі мною.

      Фраза була дивною.

      – Що саме він повертає? – запитала я.

      – Те, що в нас украли. Релігію.

      – Та ні, не повертає він, – сказала інша, молодша жінка, що сиділа праворуч від мене. – Вони не можуть повертати те, що вже належить нам.

      – Тоді що ви тут робите? – роздратовано спитала перша жінка.

      – Я хочу послухати його. Хочу дізнатись, як тепер вони мислять, бо колись уже спалювали нас на вогнищах і, можливо, хочуть повторити це.

      – Він – самотній голос, – сказала перша жінка. – Робить, що може.

      Молодша жінка іронічно всміхнулася й відвернулася до сцени, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

      – Як на семінариста, це відважна поведінка, – вела далі перша, дивлячись тепер на мене в пошуках підтримки.

      Я нічого не розуміла, мовчала, тож вона припинила балачку. Молода поруч зі мною підморгнула, ніби я була заодно з нею.

      Але я не долучилася до розмови з іншої причини. Бо задумалася над словом, що вимовила старша пані.

      «Семінарист».

      Не може бути. Він би повідомив мені.

      Він заговорив, а я не могла як слід зосередитись. «Треба було краще одягтися», – думала, сама не розуміючи, чому це мене непокоїть. Він помітив мене в залі, і я почала гадати, що ж у нього в голові: який я маю вигляд? Наскільки ж різниться вісімнадцятилітня дівчина від двадцятидев’ятилітньої жінки?

      Голос його був той самий. А от слова – інакші.

      Необхідно ризикувати, — казав він. – Ми тільки тоді насправді