Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

недавно ще й посідав Київ. Та названий брат захопив київський престол. Ми змушені були відступити. Але я заберу назад те, що належить мені за законом, і завоюю ще багато земель.

      Він наблизився майже впритул, говорив стиха, так, щоб це могла почути тільки вона, а її руку стискав у своїй долоні.

      – Ти говориш так упевнено, ніби все це вже сталося, – сказала Інґіґерд, слухаючи із зачудуванням.

      «Який упевнений у собі цей напівконунг!»

      Їй і самій захотілося раптом побувати в його землях і побачити все власними очима. Їй подобалась така завзятість.

      – Я це знаю! Так буде! Я це бачив своїм внутрішнім зором. Вір мені, – прошепотів Ярослав їй на вухо.

      – Як кажуть старі люди, час усе покаже, – також пошепки, майже непритомніючи і намагаючись не втрачати самовладання, сказала вона.

      «Та що це зі мною? Наче якісь чари…»

      З’явився слуга. Інґа, злегка зашарівшись, швиденько звільнила руку.

      – Фердинанде, проведи, будь-ласка, конунга Яріслейва до зали, – попросила з гідністю дівчина.

      – Буде виконано, моя принцесо, – шанобливо схиливши голову, відповів слуга.

      – А зараз мені час бігти. Та й батько вже чекає. Ми ще сьогодні побачимось, – опанувавши себе, вже бадьорим голосом, прощебетала Інґіґерд.

      Бігши вниз, дівчина озирнулася. Він стояв, усміхався, дивився їй услід і не зводив очей.

      Їдучи дорогою, принцеса невідступно поверталася думками до князя. На її думку, так дивно розвивалися події. Ще вчора вона була нареченою одного конунга, сьогодні – їй нав’язують іншого, який, одначе, заполонив усі її помисли. Ще вчора він був її полоненим, сьогодні ж – б’є рекорди, щоб узяти її серце в полон.

      «Що зі мною? Хіба ж так можна? Я повинна думати про конунга Олафа», – розмірковувала вона.

      Інґіґерд зловила себе на думці, що з учорашнього дня постійно думає про Ярослава, нескінченну кількість разів прокручуючи в умі всі слова, погляди, рухи, усмішки, і з кожним разом він стає їй усе милішим.

      Перед очима невідступно стояв його образ: худорлявий, мускулистий, з гордо випрямленою спиною і піднятим підборіддям. Видовжене обличчя з тонко окресленими неширокими вилицями і прямим носом, постійна добра усмішка з симпатичною ямочкою на правій щоці, побрита голова, тільки довга чуприна, зв’язана у хвіст, звисала від середини голови з лівого боку і торкалася вуха, в якому красувалося золоте кільце. А ще у князя довгі вуса, що вчора дівчина добре й не розгледіла. На правій руці поблискував громіздкий перстень з печаткою.

      Але як же ж так? Вона не зможе так учинити. Хоча сьогоднішня розмова з батьком довела їй протилежне. Улоф Шетконунг добре знав, що він робить. Йому набагато вигідніше було видати її за Ярослава, аніж за Олафа Норвезького. Коли зранку Інга прийшла до батька і вони обговорювали її майбутнє, він сказав:

      – Доню, тобі вирішувати, але ти ж зрозумій, що я на твоєму боці і бажаю, щоб ти була щасливою. Ярослав хоче, щоб ти стала його дружиною, а отже, ти зможеш правити разом з ним Ґардарікою,