Розбите дзеркало. Андрей Кокотюха

досі відчувала незрозумілий дискомфорт. Боротися з цим треба, інакше біда, у свої тридцять чотири справді почуватиме себе багато в чому обмеженою, штучно обмеженою людиною. Свою натуру Лариса Кочубей останнім часом дуже не любила. Подумки конфліктувала сама з собою. Звідси – бажання радикально змінитися. Вибити, як кажуть, клин клином.

      Ось чому не опиралася відрядженням.

      Навіть вітала їх, якщо недалеко й не треба ночувати десь, крім як удома.

      Лише була проти, що Гайдук жаліє, доручаючи марудні, але загалом нескладні справи.

      Як ось ця.

      Сокіл вийшов разом із Лорою. Вона кинула на водія запитальний погляд. У відповідь Богдан красномовно кивнув на обнесену парканом споруду, і Лора зрозуміла: старий різьблений будинок навіть при денному світлі виглядав похмуро й таїв приховану загрозу. З такими будівлями вона сама мала не дуже добрі асоціації. За п’ять років попередньої служби часто, частіше, ніж хотілося, бувала в подібних місцях, оглядаючи трупи. Тож інакших думок, ніж про лихо й смерть, покинуті будинки не навіювали.

      Зелений будівельний паркан щедро обмалювали графіті вперемішку з освідченням комусь у коханні, матюкливими фразами й повідомленнями про місце наркотичних закладок. Лора й Сокіл обійшли паркан по периметру. Дірку збоку побачили відразу, відтак заходити на територію не спішили. Лора поки не могла пояснити, для чого попросила привезти її сюди, адже фотографій поки що було цілком досить. Наочні оглядини нічого не додавали. Але треба вбити час, тож поглянути на предмет суперечок зблизька навряд чи зайве.

      – Ви хто? – почулося раптом позаду.

      Розвернувшись на вигук, Лора побачила високу жилаву жінку в рожевій куртці. Краї сягали колін і перетікали в чорні, погано прасовані й заляпані знизу плямами багнюки штани. Чобітки підібрані до них у тон й так само забрьохані.

      Жінка не надто переймалася зовнішнім виглядом, і Лора списала це на загальне неприємне враження від неї. Вродливою, навіть просто привабливою жінку назвати було не можна. Проте варто дати їй шанс привести в порядок одяг, зачіску, накласти трохи косметики – зовнішність уже не переважатиме. Навпаки, її можна буде назвати цікавою, хай не красивою в звичному розумінні цього слова.

      – А ви? – нічого іншого в Лори не знайшлося.

      – Відповідаєте запитанням на запитання, – дорікнула жінка. – Машина ваша? Ваша. Номери київські.

      – Київські. Щось не так?

      – Залежно хто ви, – жінка повернулася до початку розмови. – Хоча… нетутешнім пробачають. Усе одно мушу попередити.

      – Ми тільки познайомилися, а ви вже говорите загадками.

      – Ми ще не познайомилися, – завважила жінка.

      – Лариса, – вона простягнула візитівку. – Мій колега Богдан.

      Тонкі пальці з нігтями без натяку на манікюр взяли картку за край.

      – Банк «Омега», консультант. Мені не треба консультацій, пані Кочубей.

      – А в мене… Тобто в нас із вами немає жодних справ.

      – Здається,