Розбите дзеркало. Андрей Кокотюха

перед тим собі під ноги.

      Далі – Білява, не дивлячись ні на кого, але показавши темряві середній палець.

      Ковбой і Юрист лишилися вдвох.

      – Ну? – спитав Ковбой. – Вони істерять. Ти завжди був розумнішим.

      – Справді? – брови Юриста скочили вгору. – Аж тепер вирішив визнати це?

      – Припини. Послання з того світу… Думаєш, серйозно?

      – Я вже озвучив свої думки. Знаєш, краще б справді це був чийсь поганий, жорстокий, але потрібний кожному з нас жарт. Ти живеш із цим усі дванадцять років?

      – Мені є чим забивати голову.

      – Брешеш.

      Юрист загасив ліхтарик, пішов геть. Кроки скоро стихнули. А Ковбой не квапився виходити, хоч дуже кортіло. Проте щось, чому нема пояснення, змусило лишитися в непривітному місці. Засунувши руки глибоко в кишені, дослухаючись до звуків, готуючись швидко реагувати на найменшу небезпеку, він неквапом обійшов увесь простір. Опинившись у тій самій кімнаті, завмер.

      Здалося – або справді все враз ожило.

      Зашелестіло в кутках, рипом відгукнулася продавлена підлога, свиснув протяг, холодом дихнуло під стелею. Ще мить – і будинок-привид наповнили звуки. Спершу це була какофонія, незрозуміла суміш вигуків. Поступово він почав чітко розрізняти їх. Голову на відсіч давав: усе час від часу виринало не лише в його голові. Кожен із тих, кого щойно побачив тут, напевне гнав від себе слова й фрази, які колись відлітали від цих стін.

      Happy Birthday to You!

      Няв-няв!

      Хто ти така!

      Танцюй, танцюй!

      Це ж гра!

      Частина перша. Хто ти така

1

      – Ми домовлялися про зустріч.

      – Шефа вже немає в офісі. Дзвоніть.

      – Телефон вимкнено.

      – Значить, він на зустрічі.

      – Але ми домовлялися про зустріч! Саме на цю годину!

      – Дзвоніть.

      Лора вже готова була назвати Чернігів першим містом в Україні, де успішно тестують робота-секретарку. Закладена програма має певний вербальний набір, який андроїд застосовує в заданій послідовності. Жінка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усіма притаманними їй емоціями.

      – Може, краще ви наберіть шефа? – запропонувала Лора. – Напевне, на ваш дзвінок Ігор Олегович відповість швидше. Скажіть, що на нього чекає Лариса Кочубей. Вона спеціально приїхала з Києва, і в неї дуже мало часу.

      – До пана Ярового приїжджають і з Варшави, – секретарка кліпнула круглими безбарвними очима.

      – Рада за нього. То й що?

      – Нічого. Для Ігоря Олеговича не має значення, хто і звідки до нього приїхав.

      – Тобто ваш шеф так поводиться з усіма відвідувачами?

      – У нього ділова зустріч.

      – Я теж приїхала не на інтимне побачення. – Лора починала втрачати терпець.

      – А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся, – жінка показала на стосик роздрукованих аркушів. – У мене своя ділянка роботи.

      – І все ж таки я попрошу вас набрати шефа.

      Лорі часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих і