Лабіринт Фавна. Корнелия Функе

стільки, як листя у папороті. Подужаєш?

      Сінтоло не знав, чи подужає, але ніхто не наважувався перечити Фавнові – той був відомий своїм норовом та впливом на короля. Тож скульптор узявся до роботи. Рік по тому з-під землі Верхнього Королівства повстали сотні кам’яних колон із сумними обличчями батьків Моанни та з надією Фавна, що одного дня загублена принцеса проходитиме повз і згадає, хто вона та звідки. А втім, минуло багато років, а про принцесу не було жодної звісточки. І надія зачахла в Підземному Королівстві, як квітка без дощу.

      Сінтоло постарів, але не міг витримати думки, що помре, перш ніж його талант поверне його королівським володарям загублену дитину. Тож він попросив аудієнції з Фавном.

      Коли скульптор зайшов до нього, Фавн саме годував рій фей, які йому служили. Годував їх власними слізьми, щоб нагадати їм про Моанну, оскільки феї досить забудькуваті істоти.

      – Ваша рогатосте, – промовив скульптор, – чи можна мені знову спробувати свої скромні здібності для пошуку загубленої принцеси?

      – І як ти збираєшся це зробити? – запитав Фавн, поки феї злизували наступну сльозу з його пазурів.

      – Будь ласка, дозвольте мені не відповідати, – попрохав Сінтоло. – Я ще не знаю, чи мої руки зуміють утілити те, що задумав розум. Але сподіваюся, попри мою тишу, ви погодитеся мені позувати. Я вирізьблю вас.

      – Мене? – здивувався Фавн.

      Але на обличчі старого скульптора він побачив пристрасть, терпіння та найціннішу в часи відчаю чесноту – надію. Тож він відклав усі інші обов’язки – а їх у Фавна було багато – і терпляче позував скульптору.

      Для цієї статуї Сінтоло вибрав не камінь. Він різьбив подобу Фавна з дерева, бо дерево завжди пам’ятає, як було колись живим, як дихало і зростало в обох королівствах – і над, і під землею.

      Три дні і три ночі Сінтоло різьбив свою статую, а коли сказав Фавнові підвестися зі стільця – слідом підвелася і дерев’яна фігура.

      – Накажіть йому знайти її, ваша рогастосте, – мовив скульптор. – Я обіцяю, що він не матиме ні смерті, ні відпочинку, доки цього не зробить.

      Фавн усміхнувся, бо помітив ще одну рідкісну рису на обличчі старого – віру. Віру в своє мистецтво та в його силу. І вперше за багато років Фавн знову дозволив собі надію.

      Але у Верхньому Королівстві багато доріг, і хоча творіння скульптора обійшло ліси і пустелі, гори та полонини, а не змогло знайти загублену принцесу й виконати обіцянку свого творця. Сінтоло був у відчаї, а коли Смерть постукала в двері його майстерні, він не відмовив їй, а пішов услід за нею, сподіваючись звільнитися від своєї невдачі у землях забуття.

      Смерть Сінтоло відгукнулася в його творінні різким болем. Його дерев’яне тіло, постаріле і знищене вітром, дощем та довгими дорогами пошуку, заклякло від суму. Ноги відмовилися йти далі. Дві колони виросли з-поміж чагарників при стежці, якою воно йшло. З цих колон сумно дивилися обличчя королеви та короля, чию доньку воно намарне так довго шукало. Налаштоване