Лабіринт Фавна. Корнелия Функе

лікарю! – шепотіла Мерседес. – Ходіть зі мною до нього. Рана на нозі не гоїться. Йому гіршає.

      – Це все, що я зміг дістати, – тихо відповів доктор Феррейра і простягнув жінці маленький згорточок у коричневому папері. – Мені шкода.

      Та взяла згорточок із таким відчаєм на обличчі, що Офелія аж злякалася. Мерседес здавалася такою сильною, ніби здатна захистити її у цьому домі, повному самоти та привидів минулого.

      – Capitán чекає на вас у кабінеті, – Мерседес розправила плечі й відвернулася.

      Доктор Феррейра спускався сходами, і кроки його були важкі, ніби обтяжені провиною, що він покидає Мерседес у такому відчаї.

      Офелія заклякла на місці.

      Таємниці. Вони додають світові темряви, але й будять бажання шукати істину…

      Дівчинка так і стояла перед прочиненими дверима, коли Мерседес повернулася до неї обличчям. Очі жінки перелякано розширилися, щойно вона помітила Офелію, і вона швидко сховала згорточок під шаллю. Тільки тепер ноги нарешті послухалися Офелію, і вона відступила в кімнату й защепила двері. Хай би Мерседес просто забула, що її бачила.

      – Офеліє! Ходи сюди! – покликала з ліжка мати.

      Принаймні вогнище у каміні хоч якось освітлювало темну кімнату, разом із двома мерехтливими свічками на камінній полиці. Дівчинка заповзла під ковдру й обвила матір руками.

      Лишень удвох. Чому цього не вистачило? Але малий братик уже копався у мами в животі. А раптом він такий же, як його батько? «Іди собі! – подумала Офелія. – Залиш нас у спокої. Ти нам не потрібен. У неї є я, і я про неї подбаю».

      – Боже, твої ніжки… наче крижинки! – зойкнула мати.

      Вона була така тепла. Навіть гаряча, але лікаря лихоманка ніби не дуже стривожила.

      Млин довкола них скрипів і стогнав. Він їх не хотів. Він хотів назад свого мірошника. А може, хотів лишитися з лісом на самоті, щоб коріння дерев пробилося крізь його стіни, листя вкрило покрівлю, і кожен камінчик та балка знову стали частиною лісу.

      – Тобі страшно? – прошепотіла мати.

      – Трошки, – прошепотіла Офелія у відповідь.

      І знову застогнали старі стіни, і зітхнули десь угорі балки, ніби хтось їх силою вигинає. Дівчинка притиснулася до матері – та поцілувала її волосся, таке ж смолянисте, як у неї самої.

      – Не бійся, cariño. Це лише вітер. Ночі тут зовсім інакші. У місті чути машини, трамвай. Тут будинки набагато старіші. Вони скриплять…

      Так – ось як скриплять. Цього разу вони дослухалися разом.

      – Ніби стіни говорять, правда? – мати не обіймала Офелію так відтоді, як дізналася про вагітність. – Завтра. Завтра буде тобі сюрприз.

      – Сюрприз? – Донька підвела погляд на мамине бліде обличчя.

      – Так.

      Офелії було так безпечно в її обіймах. Уперше відтоді, як… відколи? Відколи помер батько. Відколи мати зустріла Вовка.

      – Книжка? – поцікавилася вона.

      Батько часто дарував їй книжки. Іноді навіть шив для них обгортки. «Із полотна. Щоб захистити