Лабіринт Фавна. Корнелия Функе

ховала підборіддя, а на щоках та на лобі випиналися такі самі символи, як різьблення на колоні. Плетиво з моху та сухих лоз припинало його до стіни, і коли воно нарешті вирвалося з цих пут, Офелія помітила, що тіло у нього напівлюдське, а напівцапине. Комахи та грудки землі сипалися з його неповороткого тіла, і кості його так скрипіли від кожного руху, ніби воно занадто довго простояло в цих тінях.

      – Ах! Це ви! – вигукнув він.

      Так, Офелія була певна, що це саме «він».

      – Ви повернулися!

      Істота незрабно ступила до Офелії, розставивши бліді, пазуристі пальці, подібні на коріння. Перед нею і справді був велетень – набагато вищий за людину, з копитами на ногах, що нагадували цапові задні лапи. Його очі за формою були, як у кота, але блакитні-блакитні, ніби вкрадені клапті неба, з майже невидимими зіницями. А шкіра нагадувала потріскану, зарослу кору, ніби він сидів тут століттями і чекав…

      Фея гордо стрекотала. Вона привела дівчинку, як наказав їй пан.

      – Дивіться! Ану погляньте, кого привела ваша сестра! – промуркотів він і розпустив дерев’яну торбину, що висіла у нього на грудях через плече.

      Звідти вилетіли дві Феї, прибравши такої ж форми, яку їхня сестра скопіювала зі сторінок книжки.

      Їхній рогатий пан розсміявся від захвату, коли вони запурхали довкруж Офелії – вона ж тільки міцніше стискала у пальцях светр, накинутий на нічну сорочку. На дні колодязя було холодно й вогко. Не дивно, що пан Фей так закляк. Хоча, може, він просто старий. Здавалося, що старий. Древній.

      – Мене звуть Офелія, – назвалася дівчинка якомога сміливішим голосом, ніби її зовсім не лякають його роги та дивні блакитні очі. – А вас?

      – Мене? – перепитала істота, показавши на своє висохле тіло. – Ха!

      Він махнув рукою, ніби ім’я – то найменша в світі дрібничка.

      – Хтось називає мене Паном. Але в мене було стільки імен! – він посунув уперед закостенілими ногами. – Старих імен, вимовити які під силу хіба деревам та вітру…

      І він зник за монолітом, але голос його – хрипкий, заворожливий – долинав і звідти.

      – Я – гора, я – ліс і земля. Я… арргх… – він заблеяв, як цап, і знову з’явився перед очима.

      Зараз він здавався Офелії водночас старим і юним.

      – Я… – затрусив він руками і закричав, як старий баран, – Фавн! І я завжди був, є і назавжди лишуся вашим смиренним слугою, ваша високосте.

      Офелії відібрало мову, коли той із важким скрипом опустив увінчану рогами голову і схилився перед нею у глибокому поклоні. «Ваша високосте?» О ні. Він сплутав її з кимось! Звісно. І як вона раніше не здогадалася? Чого б то Феї по неї приходити? Вона лишень донька кравця.

      – Ні! – нарешті спромоглася сказати вона й позадкувала. – Ні, я…

      Фавн підвів голову і виструнчив зашкарублу спину.

      – Ви – принцеса Моанна.

      – Ні, ні! – запротестувала Офелія. – Я…

      – Донька короля Підземного світу, –