Лабіринт Фавна. Корнелия Функе

давав тобі слово?

      Старому від страху підгиналися коліна. Він боявся за сина. Один із солдатів зісмикнув наплічника з його скоцюрблених плечей і передав капітанові. Той витягнув ізсередини зачитаний на вигляд кишеньковий календар, що його республіканський уряд роздавав усім фермерам. На задній обкладинці був республіканський прапор. Відаль скривився і прочитав гасло.

      – «Ні бога, ні держави, ні пана». Он як.

      – Червона пропаганда, Capitán! – Серрано дивився з гордістю та полегшенням, що не просто так потурбував свого капітана через двох брудних селюків.

      Може, ці двоє – навіть серед повстанців проти генерала Франко, на яких солдати й полюють у цьому проклятому лісі.

      – Це не пропаганда! – заперечив син.

      – Ш-ш-ш.

      Солдати розпізнали погрозу в попередженні Відаля, але дурний молодий павич надто прагнув захистити батька. Любов убиває різними способами.

      – Це лишень старий календар, Capitán!

      Ні, хлопець не затикався.

      – Ми просто фермери, – подав голос батько, намагаючись відвернути увагу капітана від сина.

      – Що ще? – Відалеві подобалося, коли в нього вимолювали життя.

      – Я пішов у ліс полювати на кроликів. Для моїх двох дочок. Вони похворіли.

      Капітан витягнув із наплічника пляшку, понюхав. Вода. Щоб насолоджуватися процесом, потрібен спокій.

      Порядок. Навіть у цьому.

      – Кроликів… – повторив він. – Справді?

      Він знав, що син ускочить у пастку. О так, Відаль знав своє діло. Генералам не варто було марнувати його таланти в цьому лісі. Він міг би вершити великі справи.

      – Capitán, з усією повагою, – озвався син, – якщо мій батько каже, що полював на кроликів, значить, він полював на кроликів.

      Гордість в очах він сховав, опустивши погляд, але вуста його зрадили.

      Спокійно. Ось як це робиться.

      Відаль розбив пляшку з водою об лице молодого павича. Тоді всадив гострий край йому в око. І знову. І знову. «Випусти лють, інакше вона поглине тебе». Скло різало та кололо, обертаючи шкіру та плоть на криваве місиво.

      Батько кричав голосніше за сина, темні сльози текли його брудними щоками.

      – Убив! Ти його вбив! Убивця!

      Відаль вистрелив йому в груди. Та й скільки у сухореброго тих грудей. Кулі швидко знайшли його серце. Дві кулі – прошивши брудний, обірваний одяг, зламавши крихкі кістки.

      Син ще ворушився, притискаючи червоні, залиті власною кров’ю руки до зяючих ран на обличчі. Що за безлад. Відаль і його застрелив. Під блідим серпиком місяця.

      Ліс дивився так само тихо, як і його солдати.

      Капітан витер рукавички об наплічник, тоді перевернув його й висипав увесь вміст на землю. Папери. Ще папери. І два впольовані кролики. Відаль їх підняв. Дрібні та сухі, кістки і шерсть. Хіба на гуляш вистачить.

      – Може, наступного разу ви навчитеся краще обшукувати цих падлюк, – сказав він Серрано, – перш ніж побіжите по мене.

      – Так, Capitán.

      Як вони всі позаклякали.

      «Що?» –