Кров кажана. Василь Шкляр

знала, що до того берега ще ген як далеко (річка тут завширшки з півкілометра), то лиш супроти хвилі виникала омана, що ми швидко пливемо.

      – Ти можеш хоч тут потерпіти? – спитав він сердито, і мені вчувся в тому не стільки сьогохвилинний докір, скільки непристойний натяк на щось зовсім інше.

      Нарешті він зупинився, розвернув човна носом до берега, і ми швидко помінялися місцями – я сіла на весла, а Нестор, узявши слюдяну торбу, навколішки став на корму і рвучко, нервово почав вибирати сітку й кидати її у воду. Човен так швидко зносило, що мені довелося ще й підгрібати проти вітру кормою. А потім усе відбулось, як у страхітливому сні…

      Тепер уже ніхто не скаже чому – чи в нього заплуталася сіть, чи, може, вона зачепилася за корч, яких чимало було під руслом, чи просто з хмільної необачності, але Нестор раптом підвівся на повен зріст, шпарко розвів руками, ніби розпростер заплутану сіть ушир, і так гойднув човном, що втратив рівновагу. Він змахнув руками тепер уже вгору, впівоберта повернувся до мене і, перш ніж я зрозуміла, що відбувається, й інстинктивно подалася до нього, хапаючись за повітря, – Нестор навзнак шубовснув у воду. Падаючи, він несамохіть з усіх сил штовхнув корму, і, поки я знов намацувала весла, поки за них ухопилася, хвиля розвернула наш човник бортом до себе й погнала, як шкаралупу, до берега, чимдалі від того місця, де Нестор упав у воду. Власне, у тій мокрій розгойданій темряві я вже й не змогла б зорієнтуватися, де оте місце, але вітер доніс його моторошний крик – якийсь крихкий, розпорошений: «А-а-аста-а-а-а!..» – чи то він кликав мене на ім’я, чи гукав «стань!», не знаю, але я сліпма повеслувала в той бік, задки, кормою вперед, вглядаючись у чорну діру ночі і власного жаху, який додавав мені сили та відбирав тяму, – одне весло вискочило з кочета, і поки я наосліп вставляла його назад, човен знову однесло далі до берега.

      «А-а-аста-а-а-а!..» – чи я знов почула той крик, чи тільки здалося, та я відкинула з голови капюшон і теж закричала щосили: «Не-е-е-стор!» – і потім ще повторювала його ім’я, сподіваючись, що він десь озветься, що він десь тримається на воді, адже вмів добре плавати, тільки яке вже там плавання, коли на тобі гумові чоботи й ватянка, котрі каменем тягнуть униз… його вже немає… та я гукала й гукала, веслуючи без передиху, аж поки викричала всі сили, і тут раптом побачила, що човен мій прибило до берега, а я загрібаю веслами мокрий пісок…

      «А-а-аста-а-а-а!..»

      Мені вже ввижалося.

      Це був кінець.

      Я згадала про ліхтарик і хотіла його засвітити, як маячок, але він лежав із розбитим скельцем на дні човна. Зайва, уже непотрібна річ.

      Мене облягла порожнеча. Тихе, глухе безгоміння. Вітер затих у верховітті дерев, чорна хвиля безгучно накочувалася на берег, дощ перейшов у німу мокву.

      І враз я здригнулася.

      Хтось легенько торкнувся мого обличчя.

      Хто це?

      Вербовий листочок прилип до щоки.

      І тут я почула, як страшно виє Трезор.

      4

      А далі почало відбуватися щось неймовірне.

      Уранці