Кров кажана. Василь Шкляр

гріхи. Я завжди готовий тобі прислужитися…

      Він несподівано поклав слухавку.

      А через день подзвонив знову.

      – Ти готова?

      – Не зовсім.

      – Чому? Може, тобі привезти «Канон покаянний»?

      – Що це?

      – Молитви для тих, хто сповідається.

      – Ні, отче, – я могла називати його просто Сергієм, але звертання «отче» посилювало приємне хвилювання. – Треба ще днів два зачекати. Я… я розбила носа.

      На якусь хвилю у слухавці запала пауза, потім він сказав незворушно:

      – Я лікую ще й не таке.

      – Накладанням рук? – спитала я.

      – Ти смієшся?

      – Ні, я так хочу.

      – Тоді так і буде. Післязавтра зможеш?

      – Що у нас післязавтра? – спитала я. – Середа. Це не двунадесятий день? – мені кортіло його ще трошки подражнити.

      – Ти не вгадала, – холодно сказав він. – Саме тому я прийматиму тебе лиш одну. Заїду о дванадцятій… Де краще почекати?

      Я пояснила, де в нашому лісі наїжджені глухі путівці.

      А в середу перебрала увесь свій верхній і нижній гардероб, перш ніж прикинути, у що зодягтися. Отак завжди: що більше в тебе ганчір’я, то важче на чомусь зупинитись, аби виглядати по-людському. А ще коли виряджаєшся до церкви… Зрештою я зодягла чорну вечірню сукню, хоч надворі стояв ласкавий червневий полудень. Ніжний китайський шовк злегенька просвічувався, але трусики теж були чорні, до того ж трохи вище від них увагу відволікав ефектний шкіряний пасок, – округлий, з блискіткою, він нагадував змію і так, як змія, оповивав мій стан.

      Я сказала Іванькові, що мені треба в містечко, а сама пішла не на трасу, де можна було зловити попутку, а до ґрунтового путівця, наїждженого рибалками через сосняк аж до річки, і невдовзі побачила його сірий «опель».

      Він одчинив дверцята, не виходячи з машини, – косичка, теніска, джинси, – та коли я сіла поруч, отець Серафим галантно, так, як і вперше, взяв мою руку, але притулився губами не до зап’ястя, а до кінчиків пальців. Потім узяв вказівний окремо і поцілував його в пучку.

      – Це той? – спитав загадково.

      – Котрий? – не зрозуміла я.

      – Ти все забула, – він запалив свій «кемел», зітхнув димом і ввімкнув передачу. – Ти забула нашу телефонну розмову.

      – І впала у ваших очах?

      – Так, упала з неба, – сказав він. – Судячи з твоїх кіс – із самого сонця.

      Я цей комплімент оцінила і щиро віддячила:

      – Ні, отче, я нічого не забула. Тепер я вірю, що ви й на відстані можете розбудити камінь.

      – Ти не схожа на камінь.

      – Схожа, – сказала я. – На той камінь, що так повільно летить угору, але швидко падає вниз.

      Він подивився на мене з награною підозрою.

      – Ти де навчалася?

      – Я? В академії мистецтв.

      – Видно, – сказав він. – Ти що, художник?

      – Ні, у мене немає професії, – відверто зізналася я. – Закінчила мистецтвознавчий факультет, який дає позірні знання й сяку-таку ерудицію, та не дає спеціальності.

      – Навіщо ж туди вступала?

      – Дурна