Кров кажана. Василь Шкляр

бачу, тільки чую шелест невидимих крил – не кажана і не ангела, то мої власні крила несуть мене крізь безмежну ніч відстані й часу до початку світу, бо я опиняюся в залитому сонцем едемськім саду, та я ще не є собою, я тільки часточка чоловіка, його ребро, яке ХТОСЬ виймає із тіла й робить із нього мене, щоб потім я, чоловічиця, повсякчас прагла злиття з отим тілом, тож не моя вина в тім нестримнім бажанні, гріх оселено в мені від самого початку, й ось я, гола-голісінька, походжаю в райськім саду з чоловіком, не бачачи його наготи, аж поки на підмогу мені не приходить змій-анциболот.

      То не яблуня була, то було фіґове дерево, смоківниця, з якої я скуштувала плоду і дала йому, чоловікові, а коли ми прозріли, то побачили свою наготу і схвилювалися дуже, та ще більшим було хвилювання, коли ми робили собі опояски з лапатого смоківного листя й чіпляли їх одне одному на стегна, аби затулити те, що уздріли, – ставали по черзі на коліна, дивуючись, чому ми такі різні, і там-таки, під тим деревом посеред саду, під смоківницею, зляглися в єдине тіло, я, чоловічиця, стала плоттю від плоті чоловіка, як і замислено було НИМ від самого початку.

      І коли я знемогла, то знову запала ніч, яка поволі розсіялася до церковного мороку. Я лежала горілиць біля престолу, наді мною горів семисвічник, і в його відблисках мінилося обличчя не чоловіка, котрому я ладнала смоківний опоясок, а того, хто спокусив мене з’їсти плід смоківниці.

      – Що ти зробив зі мною? – спитала я знесиленим голосом.

      – А що? – химерна посмішка затанцювала у відсвітах семисвічника.

      – Я побувала в раю.

      – Хіба це погано, мій ангеле?

      – Ти мені дав наркотик?

      – Ні, щось краще. Фільтр.

      – Що це?

      – Отрута, – він глухо засміявся.

      – Ти чаклун?

      – Ні. Щоб збудити дику божевільну пристрасть, чаклуни порушують душевну рівновагу. Після того настає порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваєш?

      – Дивне наповнення в тілі. Ніби я… вагітна.

      – Не бійся, я берегтиму тебе, – він дістав десь із-під фелона сигарету і припалив од свічки.

      Вагітність мені не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жінку, яка народила чорта. З ріжками і ратичками.

      – А ти священик-самоправець, – сказала я.

      – Хай буде так, – погодився він. – А що в цьому поганого? Думаєш, ми чинимо зло? Навіть якби це було так… то в кожних ліках є частка отрути. Добро само виробляє зло, бо без нього воно не існує. Так світло творить тінь, якої ніколи б не було без сонця.

      Він опустився долі мене, і я затяглася його сигаретою. З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся мені не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим він гірший за шмаркатих людинят, котрі брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять ні ближнього, ні далекого… Якби він погодився мені служити, я нізащо його не спалила б. Лячно, звичайно, проте як же цікаво і грішно.

      – Отче, а сповідь? – спохопилася я.

      – Ти пречиста, – сказав він. – За тебе