Кров кажана. Василь Шкляр

і ось він переді мною, цей іконостас з неодмінним Деїсусом-молінням, на якому зображено Спасителя з Його Матінкою та Івана Хрестителя, що вкляк перед ними, але мені досить одного погляду, аби завважити, що цю сцену найвищого моління зовсім недавно намазав якийсь місцевий маляр-самоук, коли безбожники раптом усі, як один, стали глибоковіруючими і мусили спішно поновлювати з колгоспної комори церкву, – тому на десниці Спасителя великий палець стулений пучкою не з підмізинним, а із середнім перстом, ніби Всевишній зібрався дати комусь добрячого щигля. Але суть не в тому, я тільки хочу сказати, що саме під цією десницею священик проводить крізь Царські Ворота жінку із сонця, проводить її так урочисто, як колись первосвященик провів маленьку Діву Марію до святая святих, куди й сам не мав права заходити більше як раз на рік; він проводжає її до вівтаря, де сховані од людського ока престол і жертовник; він, як дикий язичник, бере цю жінку, цю грішницю, за її шовкові півкулі, що сходяться в гаряче сонячне коло, й садовить на престол, де за спинку слугує мені бронзовий семисвічник, а потім не витримує і широко, але ніжно цілує мене у відкритий рот.

      – Перевдягніться, отче, – кажу я.

      – Заплющ очі.

      – Тут і так морок.

      Однак я слухняно примружую повіки і крізь вії бачу, як він поверх теніски й джинсів зодягає світлий підризник, а потім розшитий золотом фелон. Мені подобається, як отець Серафим по-чоловічому розпускає волосся і натягує на голову не буденну шапочку-скуф’ю, а високу оксамитову камилавку.

      – Уже можна дивитися?

      – Ні, потерпи.

      Авжеж, він ще накидає на себе єпитрахиль – широку і довгу стрічку, що звисає у нього з плечей по обидва боки, – без єпитрахилі священик не береться до жодного дійства.

      Потім він підходить до різьбленого столика-тумби, що, власне, і є жертовником, – на ньому стоїть темна срібна чаша на високій ніжці, такий же срібний ківшик, вазочка-дискос і гарнюня фігурна лжеця – ложечка… Він відчиняє в жертовнику дверцята, дістає звідти синю, як сапфір, карафку, тоді наливає темного трунку в чашу і в ківшик. Бере в одну руку чашу, у другу лжецю і підходить до мене.

      – Відкрий ротик.

      – А очі? – питаю я.

      – Вони в тебе й не закривалися, – каже він і, набравши у лжецю напою, пропихає мені його в рот, як маленькій дитині ліки.

      Я довго тримаю той трунок між язиком і піднебінням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед і трохи відгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшої огиди й тільки потім питаю:

      – Що це?

      – Кров кажана, – каже він.

      Проте й після цього я зовсім не бриджусь і слухняно відкриваю рот, коли він підносить до моїх вуст другу лжецю.

      – Ще…

      – Подобається? – він вкладає у мою руку чашу, а сам відходить до жертовника, бере ківшика й теж відпиває невеличкий ковток.

      – Чому кажана? – питаю.

      – Бо нам потрібні крила, щоб перелетіти