Кров кажана. Василь Шкляр

я.

      – Ну, ніхто ж не бачив, що там скоїлося. Тобто ми з вами не бачили. То чому ж ви думаєте, що сталося саме це? – Притула пильно подивився на мене, і його безбарвні, водяві очка загострилися хитринкою.

      – Я вже пояснювала.

      – Так, а ви не думали над тим, що у вашого чоловіка могли бути недруги, вороги?… Що хтось міг бажати його смерті? Ні? А нічна річка, скажу я вам, – це ідеальне місце для… ідеального вбивства. – Він ледве не потер долоньками, такий був задоволений своєю вишуканою фразою, та враз спохопився. – Але ми з вами, Анастасіє Михайлівно, далеко зайшли, пробачте. Може, ваш чоловік живий-здоровий. Всяке могло трапитися, тут діло непевне. Може, човник прибився до одного берега, а він до іншого.

      – Мені не до жартів, – сказала я.

      – А я не жартую, боронь Боже! Я вас заспокоюю.

      – Дякую, нехай би так і було, як ви кажете… Але хто випливе у ботфортах і ватянці?

      – Так, це майже неможливо, – погодився Притула. – Позаторік саме так утопився найкращий плавець нашої рятувальної станції Кость Дудник. Теж рибалив уночі там-таки біля рятувальної станції на міському пляжі й не повернувся. Коли його знайшли скоцюрбленого під водою, то один чобіт був наполовину стягнутий з ноги. Мокрого чобота й так важко зняти, а то, уявіть собі, під водою, у паніці. Однак у житті, як той казав, всяке трапляється. Буває, що чоловік і сам… з мосту та в воду. – Притула знов загострив на мене сонливі оченята.

      – Ви хочете сказати…

      – Не будемо гадати, Анастасіє Михайлівно. Ви напишіть те, що я вам сказав, а потім, якщо не заперечуєте, пройдемо до річки. Якраз і водолази над’їдуть. Ви ж приблизно знаєте, де він ставив сітки?

      – Приблизно, – сказала я. – Навпроти нас. Біля русла. Але я б не хотіла… дивитись, коли…

      – Розумію.

      – Там стоїть човен на березі… Вітер дув прямо з того боку. Думаю, що навпроти човна й треба шукати. Ближче до русла.

      – Логічно, – сказав Притула. – А після того, як човна прибило до берега, його ніхто не чіпав?

      – Ні, а навіщо?

      – Ну, мало чого. Випливти, хоч одним оком глянути зверху.

      – Страшно. Ви не уявляєте, як це все страшно, – сказала я.

      – А цей… карлик?

      – Він такий боягуз.

      Коли я закінчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркуші й сховав їх у течку.

      Загавкав Трезор. Ми вийшли надвір. Я знала, хто мав приїхати, та коли побачила в одного з чоловіків акваланг, мені зробилось недобре. Жовті балони різонули по живому – це був ще один зримий, матеріальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фізичного болю загострював усвідомлення: нема…

      Я, мабуть, так зблідла, що це помітив Притула.

      – Вам погано, Анастасіє Михайлівно? Тоді залишайтеся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрібно, вас покличуть.

      – Вам усе покаже Іванько, – спроквола мовила я. – Він там, біля річки…

      Я зайшла в дім і лягла на дивані в холі.

      Мене морозило. Навіть од вичахлого каміна тягло холодом.

      Я