Ангел наш добрий – Мати Софія. Любов Михайлівна Білозерська

з Росії наші привозять отакенні-о хлібини!». І показала руками, який той хліб, що привезе батько… Мати лише гірко усміхнулася:

      –

      Якщо живим вернеться і привезе яку хлібину, то на скільки її вистачить?

      Щодня, ідучи на поле і повертаючись із нього, мати з донькою наштовхувалися на мертвих. Вони лежали на вулицях, на греблі, на Великому шляху, у березі над ставком… Грабарі з похоронної команди не встигали їх збирати і відвозити на цвинтар, не встигали всіх вкидати у вириті могили.

      Часом поряд із мертвими опинялися на грабарці ледь живі односельчани, які просили не забирати їх, бо вони ще живі!!! Та дядькиграбарі не слухали: «Нам однаково за тобою взавтра їхати. То чого крутитися даром, заберемо тебе сьогодні, хіба тобі не однаково вже? Мертвий ти, опухлий, і єсть уже мертвий!» А баба Миниха так уже благала, опинившись на возі, що грабарі не видержали та зняли її з воза: «Дурна, що ти просишся, валяйся, завтра заберемо!». Прожила вона до глибокої старості і любила зі слізьми розказувати, як відпросилася від видимої смерті.

      Дощ, як найнявся, щодень періщив і періщив по голодних людях і в полі, і в селі. Скрізь було холодно: і в балаганах, куди сходилися на обід, і надворі. Холод, сирість і безнадія дошкуляли змученим селянам. Вони падали: старі, молоді і зовсім юні.

      Софійка дуже любила сусідську дівчину, старшу від неї на два роки, ходила до неї гуляти, любила слухати, як вона співає. І як же її вразила смерть подруги!

      Вони поверталися з мамою з роботи і прямо на польовій стежці наштовхнулися на Галинку.

      Дівчина лежала юна, красива, з широко відкритими очима. Здивування, страх, біль захололи в її зіницях.

      Тієї ночі в хаті ніхто не заснув, бо Софійка горіла у гарячці, як у вогні, кликала мертву подругу, схоплювалася, бігла їй на допомогу, ділилася пайкою хліба з нею: «Візьми мій хліб, лише не помирай! Чуєш? Візьми!»

      Тиждень прослабувала дівчина, а коли підвелася, то сказала матері, що більше в колгосп на поле не піде, бо не хоче померти, як подруга: «Піду на радгосп, на висадки. Мені тітка Кобчиха пообіцяла, що влаштує мене, бо там куховарить. І ще наказувала взяти й Павла з собою, вона його прилаштує до якоїсь роботи. А там годують краще і більшу пайку дають».

      * * *

      Вибігли в густий молодий ранок, щоб удосвіта бути на місці. Добре, що вчасно встигли і бригадир поставив Софію на рядок висадків разом з усіма. « А ти будеш за водовоза», – наказав хлопцеві.

      Невеликий на зріст Павлик уже зранку вів худесеньку, як драбина, конячину з малим візком, на якому була прилаштована бочечка з водою.

      –

      Води, кому води? – гукало хлоп’я до людей, які поралися на грядках із висадками.

      –

      Та хто ж питиме воду, коли від голоду кишки скрутилися? –озвався змарнілий, аж чорний, худий чоловік.

      Увечері Софійка прошепотіла Павликові на вухо:

      –

      Лягай, де тобі покажуть спати, мене не жди, бо я побіжу додому.

      –

      Чого побіжиш, а мене покинеш тут? Я теж з тобою, – запхинькав той.

      –

      Не можна. Я швидко бігтиму,