Ангел наш добрий – Мати Софія. Любов Михайлівна Білозерська

чула, – бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дівчина неодмінно побіжить провідати хлопця, що живе сам.

      Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має…

      –

      То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.

      –

      То біжи, дитя, – не заперечує ніколи бабуся.

      А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.

      –

      З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.

      Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.

      –

      Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.

      –

      Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.

      В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.

      Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.

      Баба Саша ніколи не говорила внукам про те, що хата, у якій живе Сергій, її батьків і город, на якому він любить працювати, також.

      –

      Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю – бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.

      А внуки нехай не відають зла ніколи, – розхвилюється бабуся. – Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми і наші діти. Сохрани і помилуй нас, грішних!

      І спогади, непрохані і страшні, насідають чорним гайворонням на

      душу…

      *

      * *

      Софійчині та Павликові батьки працювали в колгоспі, на трудодні їм давали дуже мало і тому родина, як могла, вибивалася із злиднів і нестатків: обробляли город біля хати, держали корівчину, яка їх годувала усіх. Хоч бідно, але якось жили, батьки дбали про освіту дітей, продавали городину та трошки молока, щоб взути – вдягнути дітей до школи.

      Гірко працюючи, сім’я, так як і решта односельчан, не змогла виконати план хлібозаготівлі. У селян почалися обшуки, не проминули вони і хати Волосенків. Одного дня прийшли до них «уповноважені» разом із «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всі схованки зерна та продовольства: і в лежанці, і під кагелкою на печі, викинувши навіть малого Павла, що грівся, тремтячи з голоду і холоду. Забрали все, що знайшли.

      Залишилися Волосенки без зернини хліба, швидко з’їли картоплю, закопану в садку, і навіть лушпайки доїдали з неї, вишкребли – замели засіки від зерна. І все частіше погляди їх зустрічалися на грубі, де сховали дороге, ще дівоцьке материне намисто.

      –

      А що, Андрію, прийдеться міняти? – наважилася першою Олександра

      –

      Так шкода, нехай би дівчина його носила, – обізвався батько Андрій. – Може, обійдемося?

      –

      Доварюю останні лушпайки. А що будемо робити поті

      м? Люди їдуть у Росію, міняють одежу на хліб. Їдь і ти, може, встигнеш вернутися та порятуємо