Ангел наш добрий – Мати Софія. Любов Михайлівна Білозерська

слізьми злякана Марія з настраханими дочками Олександрою та Ївгою, які, почувши про те, що роблять активісти, прибігли з малими дітьми на руках.

      А Харитін? На що був твердохарактерний чоловік, знепритомнів і так лежав, не в змозі підвестися на ноги, тільки тяжко стогнав.

      –

      А може, тебе зразу в труну покласти? Бачите, живе, як вареник у маслі, а труни он які приготував собі і жінці!

      –

      Ой, води бідному дайте, – глумилися весело над ним ті, що зовсім ще недавно бігали до нього за всім на світі: і за пшеницею, і за кіньми, і по гроші, і за іншими найдрібнішими позичками: по сіль, по вогонь із печі.

      Розтягли, розірвали покрівлю свої ж таки люди, що раптом перекинулися у хижих і лютих звірів. Добре хоч труни не порозбивали, бо й справді, як чоловікові тепер стягнутися на них?

      –

      Не побивайтеся так, тату, не в одного вас вчинили такий розбій. У людей на Зарічній забрали і всю худобу, яка була в дворі, – умовляла Олександра.

      –

      А мій Оксень каже, що треба вступати до того СОЗу, бо не дадуть дихати ще й зашлють туди, звідки й вороття не буде, – обізвалася дочка Ївга.

      Насилу трохи піддужчав Харитін і взявся до роботи: полагодив верх на хаті, укрив її солом’яними сніпками, щоб більше не муляла залізом очі ласим на чуже добро.

      Хіба ж він винен, що над усе любив працю і до неї змалечку й дітей своїх привчив?

      Наче підмінили чоловіка після того: став нездужати все частіше, танув на очах, як той віск на вогні.

      –

      Готовся на висилку, куркульська личино, – якось прошипів п’яниця – сусід. – У Сибіру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скільки! А твоя земелька і ліс уже народне добро!

      –

      І справді, тату, напишіть заяву до СОЗу, – радила Ївга. – Немає виходу, бо зашлють туди, звідки не повертаються живими.

      Мій Оксень думав-думав, журився-журився та й написав заяву. Тепер ми старці в колективі, будь він проклятий! Землю, коні, реманент – все забрали, як і у вас. То хоч висилкою не лякають.

      –

      Ні! – твердо відповів Харитін і зайшовся кашлем.

      Хвороба його мучила після того, як під дощем вшивав сніпками хату, щоб стеля не намокла і не впала.

      Розсильні прибігали до Волосенків, викликали у контору.

      –

      Не піде він, зліг, – казала Марія. Вона журилася, бо бачила, що життя чоловіка по краплині стікає, і дні вже його лічені. І ніщо йому не допомагає: ані натирання, ані відвари з трав, які знала ще від своєї матері і баби.

      Він відходив з життя, яке так любив, більше не згадував ані про худобу, ані про землю, ані про ліс, яким віддавав свою силу, терпіння, надії.

      Поховали діти його на сільському цвинтарі, гірко оплакавши, відчуваючи, що на них і на село впало каменем велике нещастя, якого вже не позбутися ніколи.

      Тепер їх усіх насильно записали до колгоспу і щодня гонили на роботу.

      Не могла пережити лиха і мати Марія, стала хворіти, а потім і злягла.

      Олександра кожен ранок посилала дочку Софію навідати бабусю, віднести їй щось поїсти.

      Одного разу дитина прибігла налякана:

      –

      Бабуся