Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Т-така ніч, би з т-тобов ум-мерти…

      Відчував, як груди його заливає пекучим намулом, а десь із їх болючої глибини увись стрімко проростає безпорадний крик, надривний і пронизливий, і такий, що може розірвати світ навколо…Тихо, згорблено побрела його самотність попід Юстин ину хату, попід низьке вікно, з котрого невиразно жовто світилося через грубе полотно. Чомусь раптом захотів вловити ще трохи того скупого світла й підвів голову. Посутенілим оком помітив, що скраєчку шиби полотно трохи відгорнулося. Видно, коли Юстина завішувала, то не помітила. Не зміг нічого з собою зробити. Приклався лицем до зимної шиби, безпритульним вовком зазирав у хату… Вишукував свою біду біденну, свій розпач, своє безталання…

      Хатою з кута в кут металася примара Юстин и, так відчайдушно і страшно, наче її слаба душа здуріла й шукала виходу з тіла. Юстина стягнула з голови чорну хустку – сиве волосся впало на її зсутулені плечі, розметалося, синювато-біле, – і накинула її на образ Богородиці.

      – Не хочу, би ти дивиласі, – підняла лице на Божу Матір. – Не треба тобі тото видіти. Зара полотна принесу файного, а поки шо побудь під хустков, – вибачливо говорила з образом. – Я мити буду…

      Вона кудись пішла, ненадовго щезла з очей, а повернулася у світлицю з мискою в руках. З миски парувало. Якову подумалось, що то гаряча вода. Юстина поклала миску на стіл і кинула туди рябеньку стирку. Далі взяла зі столу згорточок, котрий Яків приніс, розгорнула і звалилася на край столу, мовби підбита.

      «Отче наш, Ти, шо єси на небеси…» – зашепотіла скоромовкою і знесилено перехрестила запалі груди. Опустила Гасин пальчик у миску і взялася омивати, одержимо дивлячись, що робить… Потім взяла до рук ножа – гостра сталь зловісно заблищала, відбиваючи мерехтливе світло лампадок – і надрізала…

      Якова затрусило, зателепало, закрутило; йому запекло під серцем, забамкало в голові. Безбожний невидимий метал розтяв його вздовж хребта – від голови до пояса. Відчував, як вростає розширеним оком у шибку, у її потойбічне страшне світло, як дотягується аж туди, до столу, до тієї поливаної миски, пірнає в ту гарячу воду, у ту брудну купіль, лягає на саме її дно, на рябу стирку, поруч з малим чорним залишком Гапіїного тіла і відходить за межі цього світу, цієї ночі, цього двору, цієї хати…

      Задихався, вигавкував із себе прокляття, вертав своїм горем, стікав своїм болем, своєю кров’ю, вигорав зісподу, наче підпалений хмиз… Душився їдким смородом заупокійних свічок, яким наповнилася раптом прірва навколо нього, котра ще була життям…

      Юстина вибрала з пальчика кісточку і довго-довго мила її, тричі міняла воду в мисці. Нарешті розстелила на столі малий шматок полотна і поклала її обсихати. Далі принесла клевéць, ножа, сірих лляних ниток, грубу свічку і всілася на табурет.

      «Відки у тобі тілько сили, жінко? – думав Яків, дивлячись на Юстин у, на її страшне зчорніле лице, на її уважні очі, на її спритні вмілі руки. – Миєш і навіть не скричиш, і не збóїшсі. А я не міг так, – жалівся безмовно. – Я мив-мив, а не дививсі навіть, єґ мию… Боявсі,