Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Гапіїних жалів.

      – Т-то я, Юст-тино, – тихо мовив. – Й-я, Й-я-ків…

      – Чо’ прийшов, Якове? – Юстина сперлася на одвірок. – Нема вже Гапії. Нема, сину. Ніґде ніколи вже не буде, – швидко гостро шепотіла, а Якову здавалося, що не шепоче – сухим твердим сіном рота йому набиває, аби не завив проти місяця, протяжно, як вовк одичілий, що вовчицю нині утратив. – Не війде до тебе Гася, не годна війти… Бубу має. Вéлику такóй бубу… Ійо-о-й, бубу…

      – Н-не плач, – Яків простяг руку до Юстини, котра раптом дрібно затремтіла і заплакала, ковтаючи слова, давлячись ними, їхньою чорнотою, їхнім могильним холодом, їхньою порожнечею.

      – То нашо прийшов? – Випросталась раптом, ніби він тим дотиком руки тяму їй повернув.

      – П-пусти ня, – попросився тихо, жадібно зазираючи на світло хати, як голодний на окраєць чужого хліба. – Д-до неї м-мушу… – пояснював Юстині. – Від-дам тілько… Н-найшов н-ниньки… – затинався і ніяк не міг сказати. – Від-дам і п-піду, – зразу обіцяв гаряче, запаленим оком зиркаючи у світлицю, чманіючи запахом розігрітого воску, котрий чув із хати…

      – Йди… – Юстина вступилася з порогу і пішла до хати, Яків рушив за нею. – Лишень недовго сиди, – просила, не дивлячись на нього, – нам з Гапієв треба набутисі, заки сонце зійде над Маруньков.

      Яків слухняно кивав великою, майже зовсім сивою головою, важко дихав, мовби легені йому позлипалися у грудях. Довго йшли вони від порогу до домовини. Так довго, як він, Яків, ніколи іще не ходив, а він Осой сходив уздовж і впоперек. Нарешті Юстина стала, ніби вкопана, над купою рушників та й повернула до нього мокре від сліз лице.

      – Тутка вона є, дітина моя солодка… В рушниках грієсі, бо зимно їй, Якове… Весна цего року пізна… Самий знаєш…

      – З-знаю, Юстино, – Яків вкляк перед домовиною, впершись головою у підлогу: «В-вірую в Їдиного Бога, Вітцє-Всед-держителє, Т-творцє неба і земли…» – зашепотів гарячими, мов перепаленими, губами… Молився. А далі став над Га-пією та й відхилив краєчок одного рушника.

      – Не руш! – суворо прорекла Юстина, кинулась до нього, поправила рушника. – Не руш її, Якове! Най спит дітина, – сказала, дивуючись, як раптом змерзла, як ослабла, як їй хата хитнулася в очах усіма своїми чотирма кутами. І п’ятого лише не було… Був би у її хаті п’ятий кут, Юстина туди забилась би малою пташкою, втиснулась би межи стіни, прилипла би до них і там тихенько сиділа, квилила би нечутно, забувала би дихати, та й помалу-помалу пішла б услід за Гапією. Ніхто би не знав, де ся діла Юстина, куди полетіла, за які горизонти, за котрі межі…

      – Я т-тута приніс… – Яків відняв руку від рушників і підняв очі на Юстин у. – П-пальчик приніс… Її то… – ледве видушував із себе слова, а Юстині здавалося, що він по її бідній голові молотом б’є… – П – полем х-ходив… – Яків поліз за пазуху і дістав звідти згорточок. – П-пальчик н-найшов… Її то… – повторював, дивлячись Юстині просто у вічі. На його широкому лобі виступив піт, з очей у чотири струмки аж на шию текли сльози, ніби гірські потоки пробили скелю