Чужі гріхи. Таня Пьянкова

баби кажут… І зрання чула-м, і теперка, ади, прольоткали мені поза плечі.

      – Кажут? – перепитала знову, сиві брови звела – ніби здивувалася.

      – Кажут… – Дарці чогось забракло повітря в легенях, але вона відступатися від свого не хотіла, прагнула правди. – А чо’ приходили? І билисі тутка…

      – У тотих бабів і попитайсі… – коротко прорекла Юстина та й відвернула лице. Пішла, накульгуючи до кухні.

      Дарина повільно опустилася на лавку коло печі та й притулила зимні пальці до рота…

      Німотці знов стало душно. Піт рясно виступав йому на чолі, стікав скронями донизу й неприємно лоскотав вилиці. Тілом колотила дивна лихоманка. Він скинув із себе всю одежу, знову влігся, вперто заплющував очі, намагаючись заснути, але у нього нічого не виходило. Годинник на стіні показував четверту ранку, за шибами несміливо сіріло, ховаючи останню тьмяну зорю, зимне небо.

      «Скоро на день зáйдесі, – подумав втомлено. – Солов’ї сі обізвут. А я ше і не спав. Н-нашо ти т-так зо мнов, Гап-пійко? – спитався у стелі над головою. – Т-то жити к-колись мені н-не д-давала, а зара – спа-ти…»

* * *

      Півень вдруге на повен голос прокричав новий день. Зрідла темрява, розірвалася, згустками попливла небом. Ті згустки один за одним танули, розчинялися у молоденьких хмарах, у молóках вранішнього туману. Ген верхами гір забіліло. Юстина розплющила очі, наткнулася на стелю своєї хати і перелякано здригнулася, наче не сподівалася, що і досі жива.

      – Ото видиш, біда – не дудá. Я жию, а тебе нема, – тихо сказала комусь такому, кого не бачила, а лишень відчувала поряд із собою. Повільно підвелася, сіла на своєму пустому ліжку. Довго сиділа нерухомо в якомусь дивному, страшному отупінні. Кам’яна сиділа, мовчазна, дерев’яна, льодяна, глуха, сліпа, чорна така, безлика. Сиве волосся пасмами повибивалося із тонкої рідкої коси, котру вона лиш на ніч заплітала. Юстина раптом відчула свою волосину на щоці, її лоскітну невагомість, її дотик, легший за дотик тіні, за дотик світла і нагадалася, що сидить нечесана. Вона розпустила волосся, стріпнула головою, аби розійшлося рівніше, розчесалася дерев’яним гребенем, переплелась наново. Далі тричі перехрестилася. Читала молитву до Богородиці, дякувала за те, що настав новий день. Накинула на плечі вовняну хустку, бо давно мерзла навіть серед літа. Загорнулася у неї тісно – аж заболіло.

      – Завтра дев’ять днів за тобов, Гапіє. До церкви зо мнов підеш?

      Аби трохи забутися, перебирала білизну в лавці й намагалася думати про живих. Згадувала… Спогади зимними лісовими зміями виповзали з глибоких нір сутінків і вилися попри її ноги, попри її руки, попри голову. Сичали немилосердно, лякали її, кусалися, снували собі кубла на її колінах, відкладали яйця в її долонях. Вона не знала, що з ними робити. Відгортала сорочку в себе на пазусі і кликала їх туди, аби грілися, вигрівали її болюче серце. Вони не спішилися. Повільно рухалися вздовж її тіла, шукали хоч десь живого місця, аби всмоктатися в Юстину і спробувати на смак її старості, вчути її голосу, перепудженого, здичілого, нетутешнього.