Чужі гріхи. Таня Пьянкова

старого відра, повного молодих бур’янів, вона змучено побрела межею у дальній кінець поля, де вузький невгамовний рівчачок, вибитий колись водою, оминав людські городи та й добирався собі до Маруньки.

      Коли повернулася з порожнім відром, Гася якраз копала ямку для третього саджанця й цокала до чогось лопатою.

      – Ади, мамко, найшла-м залізо, – повернулася до Юстини. – Іржа го поїла – старе таке.

      – Залізо… – не здивувалась – зітхнула Юстина. – Кілько років робимо на цім поли, а все єґ не каміння, то залізо в земли. Коли то сі кінчит? – запитала сама в себе, обтерши глину з рук до спідниці.

      – Таке велике, мамо, – Гапія тим часом обкопувала знахідку навколо, аби вибрати із ріллі. – І засіло моцно. Не відкопаю, – жалілася матері. – Певно, тута і лишити треба. Жаль, шо поямчила криво. Хіба лишень закликати когось, – міркувала собі.

      – То шо, піти? – Юстина зацікавилася знахідкою, позазирала в яму. – Людей на поля нинька много повилазило. Може, хто і є близько, то годен буде підважити.

      – А підіт, мамо! Підіт, бо сама не годна… А лишати тово на поли не хтіла-м би…

      Юстина ще микнула якоїсь трави, обтерла нею сапу й поклала в борозну. А далі швидко пішла городами шукати когось із хлопів, аби помогли залізяку відкопати.

      …Тільки відвернулася від Гапії… Тільки почала йти… Лише кількома десятками кроків поле зміряла…

      А дійти вже не дійшла.

      Вчула, як небом гаратнуло, трусонуло, лупнуло. Долетів до неї саджанець вишні і слабенько хльоснув по плечах. Гарячою глиною обліпило-обпекло хустку. Остовпіла. Змаліла. Заніміла. Вклякла. Впала. Звалилася замертво. Провалилася в густу темінь. Щезла для світу, для неба, для людей. Не виринала. Не існувала. Не виділа. Не відчувала. Не дихала…

* * *

      У дворі старших Патиків безбожно-смачно пахло димом від ялівцю і свіжою буджениною. Петро начиняв кишки на широкому дубовому столі і час від часу позирав на м’ясо під задимленою мішковиною. Аж облизувався, уявляючи на тарелях тонко накраяні шинку, сальцисон, тонкі масні ковбаси…

      «Таке добре м’ясиво лишень на Великдень, – думав собі, – після довгої зими, після суворого говіння. Ади, хоч шо там, а навіть на Різдво не так смакує».

      По правді, то Петро, коли жив коло тата, ніколи не постив. А відколи одружився з Оксаною, то почалося: і то не їж, і за тото забудься, і то гріх, і від того у пеклі згориш. Ше на початкáх пручався, а далі звик, набридло йому, що жінка на нього цілий піст кривим вовком дивиться, – сумирно перейшов на пісну бульбу з капустою, та й нічого, на добро йому пішло. Пару кіл зігнав – ніби й не бувало. Мріяв зараз про кусень будженої солонини з перцем та про пахучу кишку, розігріту на пательні, таку, щоби аж дух від неї на пів вулиці…

      Оксана поралася коло хати – мила якраз величезну діжку від квасної капусти. Діжку ту спорожнили давно, а руки господині до неї лишень зараз дійшли. Добре вимити ніяк не вдавалося. Оксана, хоч і висока була, а не могла дістати дна.

      – І нáшо тілько було квасити? – гойкала