Чужі гріхи. Таня Пьянкова

по хаті та й, утомлена, спала під рушниками – нічого не чула…

* * *

      Пізно ввечері, коли Оксана, так і не дочекавшись Петра, вже й сама обійшла худобу, той присунув до хати. Ледве на ґанок заліз, ледве у двері потрапив. П’янючий був, безпросвітний, чорний, як темна ніч. Не тямив нічого, ні який був час доби, чи ранок, чи день, чи вечір, не розумів, чи то його хата, чи то його піч, чи то його жінка ходить коло печі.

      – Гасю! – погукав так голосно – аж горнята на печі перепуджено забриніли. – То ти тамка є, Гасю? – спитав ще раз, а потім голосно гикнув і повалився підтятим ясеном на нові домоткані хідники, таки не втримавшись ослаблою рукою за одвірок… З його застиглої п’ятірні на долівку випала лялька з червоним хрестом замість лиця і невагомо вляглася поруч із п’яним Петром.

      Оксана спочатку злякалася, а потім люто гримнула об підлогу поливаним відром, з котрого якраз переливала пряжене молоко в глеки, та й вивіркою метнулася до чоловіка, дивитися, чи хоч живий. Переконавшись, що її Петро дихає, полегшено зітхнула, присіла і взялася відтягувати його від порогу, аби не заважав ходити.

      «Добре, хоч впав сего разу так вигідно, – думала, – не треба далеко волочити». Гострим оком різко ковзнула по зграбній ляльці, що мала довгі чорні коси і пишну білу сорочку з червоними кутасами. Зиркнула – як розрубала навпіл забавку від голови до подолу.

      «Ади, біда біду породила, а біду – чорт! Вже знов якесь д’хаті приволік, – сказала, підіймаючи ляльку з хідника. – І Гапію кликав, – згадала, що Петро її Гапією назвав, та й чогось злякалася, відчула мороз по плечах і про всяк випадок нáбожно перехрестилася. – Нема вже Гапії, нема, чоловіче! Знаєш? – пояснювала нерухомому тілу Петра, котре колодою лежало на підлозі і не ворушилося. – Бог усьо з неба видів, і тебе видів, єґ ти до тої курви ходив… Була вна на земли. Довго була. Світила тобі литков та ше хто зна чим світила, але її вже нема. На їдну курву менше стало… Не будеш дути на чужу кашу, то, може, на свою тебе стане, – стиха зашепотіла ніби сама для себе, так тихо, аби чоловік спросоння її не учув. – Куклу файну приніс. А відки приніс? І нáшо? – питалася у густих сутінків, що нагло увійшли в її хату разом з осоловілим Петром. – Мені приніс куклу? Аби-м сі бавила? – шипіла злісно, мов потривожена мідянка під каменем. – Ліпше би мені дітвака заладив. Ото була би забавка. Жиєм із тобов, Петре, ги брат із сестров. Кілько років уже пройшло, єґ я сі за тебе віддала, а ти не вальóрний, чоловіче. Уже і люди у Вігóді язиками мелют за нас, а тобі тото чисто в сраці…»

      – Га…п-п-пі… – Петро захрипів, наче мав підрізану шию, і надривно сухо закашлявся, потім тяжко рикнув, повернувся на лівий бік і знову заснув.

      – От холєра! Годжу му, ги болячці, а воно крає ми серце, єґ на тáрели! – голосно лайнулася Оксана і різко, мов би її шпилькою вкололи, підвелася з колін, тримаючи ляльку в руках. Вона копнула довгі ноги чоловіка, простягнуті вздовж хідника, норовисто трусонула кучерявою головою, рішуче метнулася до п’єца, відчинила гарячу засувку та й замахнулася,