Химерниця. Олена Печорна

стоять рядочком, і в нього дві є. На черзі ще одна може бути…

      – Це… ти листа надіслала?

      – Я б цього не робила, якби не покійниця. Не змогла відмовити.

      – Хто покійниця?

      – Ніби розумний, а що дитина. Марія Семенівна Шептулиха. Дружина лісника.

      – Якого лісника?

      – А того, чия могила в лісі, бо ліс – дім для душі…

      Микола ледь не сплюнув спересердя, але стримався про всяк випадок…

      – Плутаєш, дівко, щось… Марія Семенівна Шептулиха з Тьомичем… помічником моїм три дні тому розмовляла.

      Дивачка знизала плечима, аж крук заворушився, навіть крила розправив, щоб втримати рівновагу. Дівча лагідно заговорило до птаха:

      – Ш-ш-ш… Втомився? Відпочити хочеш? Хороший…

      – Ти чуєш? Тьомич зустрічався з нею тут. Вона упросила, щоб мене привів.

      Дівчина зітхнула:

      – Чиста душа… Уберегти мене хоче. Ходімо.

      – Куди?

      – До хати.

      – Нащо?

      – Гріхи рахувати…

      – Твою дивізію! Дістала. Ти, мала, або хильнула, або курнула. Проспись піди.

      Дівчина, притримуючи птаха на плечі, слухняненько рушила до хати, вже на порозі спинилась і прошепотіла вкрадливо:

      – Дочці твоїй гірше. Їй там не допоможуть. Марно стараються.

      Петрович кліпав, мов дитя. Що це? Як це? Звідки?

      – Твою…

      Лісова самітниця гірко зітхнула:

      – Плату завжди беруть чистими…

      Нестямився, як біля неї опинився, вчепився за плечі й трусить. Здоровезний мужик, і вдавити може, а зупинитися несила:

      – Що тобі від моєї дочки треба? Кажи!

      – Кру-кру! Кру-кру! Кру-кру!

      Птах зірвався й кричав у нічному небі, немов кликав на допомогу. Дарма. Дівча дивилось прямісінько в очі – без тіні страху, хоч би м’яз який сіпнувся, зате його ноги опору втрачають, от-от упаде.

      – Сам винен. В усьому винен сам. Від людей сховаєш, а правда все одно знайде… І забере найдорожче.

      Чоловіку забракло кисню. Серце. Голку встромило – аж іскри креше. Дихати… важко. Дівка бачить, а не спиняється, навпаки – шепоче біля самого вуха, і задуха сильнішає.

      – Знаєш, у чому рятунок? Та де тобі знати… Скажу і не зрозумієш… Вина має стати провиною.

      – Відьма… – прохрипів.

      – Якщо тобі до вподоби, то хай…

      – Бісове поріддя…

      – Годі. І без того накликав. Спати треба. До світанку три години лишилося, – сказала й пішла до хати, лише босі п’яти й окрайці червоних маків на сорочці майнули.

      А він лишився. І що дивно, відпускати почало. Потроху, правда. Підвестися бракувало сил, тому сів, обпершись спиною об ґанок, очі – в нікуди, руками груди масажує. Просвітліло, кажись.

      – Твою дивізію…

* * *

      Микола Петрович Перебийніс, мер міста Городового, прокинувся від лоскоту. Дрібна комашка повзала по долоні туди-сюди, а десь поруч жебоніла у відрі вода. Шия затерпла, спину ломило. Чоловік повільно розплющив очі, й ранкове проміння одразу ж пронизало зіниці. Зіщулився, потягнув руку й повернув голову на звук. Біля стовбура височезної сосни стояло дівча. Смугастий