Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

ви… і Ольвін.

      – Чесно кажучи, – сказав він, помовчавши, – я волів би зустрітися з вами за інших обставин. В іншій… реальності. Шкода.

      Він кивнув, вказуючи на човен:

      – Вже час.

      – Будь ласка, скажіть Ференцу, що я не померла.

      – Навпаки. Нехай знає, що вас стратили.

      – Це… немилосердно.

      – Звісно. Музика нікого не робить милосердним, я помилявсь, і це на краще. Імперії потрібен такий правитель – саме такий. Заради нашої батьківщини, заради Кам’яного Лісу; він же у вас закохався, Іріс. І він вами пожертвував. Я пишаюся собою як вихователем.

      – Та щоб ти здох.

      – Прийнято. Але не завтра. Він дуже молодий, його треба багато чого навчити.

      Вона зробила крок і оступилася. Він моментально опинився поруч. Зловив і не дозволив упасти. Підтримав і повів до човна:

      – Із руїн постануть нові міста. На вулиці вийдуть гідні щасливі люди. Кам’яний Ліс процвітатиме, тому що для імператора обов’язок вищий за кохання. Я хотів для нього іншої долі… але обов’язок вищий.

      – Не вийдуть гідні й щасливі, – сказала Іріс. – Не буде ні гідності, ні щастя, поки у вас у центрі міста прокопчений казан!

      – А це ми подивимося, – сказав він майже безтурботно.

      Човен розгойдувавсь. Ольвін стояв, балансуючи, піднісши руки, готовий зловити Іріс.

      Вона повисла на лікті лорда-регента:

      – Звідки ви знаєте, що сестра і діти…

      – Повірте, їм більше нічого не загрожує, – він допоміг їй спуститись у човен. Ольвін, із розгубленим винуватим обличчям, підхопив Іріс і обійняв, допоміг сісти, накинув на плечі ковдру.

      – Ерно, – сказала вона й нарешті заплакала. – Будьте прокляті. Я не хочу жити у світі, де існує крик медузи.

      – Іншого світу не існує, – сказав він глухо. – Щасливої дороги.

      Сонячне коло

      ^{Повість}

      Пролог

      Дівчина танцювала в сонячному колі. Платани на бульварах, бруківка на площі, будівля університету і машини на повітряних трасах були свідками цього танцю. Щойно пройшов дощ, калюжі виблискували під новим небом, боса дівчина в легкій сукні танцювала свободу й канікули, ніжність і безстрашність, вона танцювала себе і любов, і їй було начхати на чужі погляди.

      Навколо зупинялися люди, прояснювались очі, світлішали заклопотані обличчя. Зібралася невелика юрба, і ніхто не дивився осудливо.

      Молодий скульптор стояв серед інших, затримавши подих, уже знаючи, що для нього настав момент істини. А коли танець закінчився, він вибрався з натовпу і пішов до себе в майстерню. Без ескізів, без чорнових зліпків, без відпочинку та їжі він працював багато днів, і дівчина з’явилася на світ заново.

      Старий художник, наставник скульптора, довго дивився на неї. Потім поклав руку на плече молодого: «Тепер ти один із нас».

      Дівчина танцювала на постаменті, залишаючись нерухомою, і здавалося, від неї струмує видиме світло.

      У лісі пахло залізом, туманом і гниллю. Дерева стояли, пригнувшись, розчепіривши