Музика води. Том Бойл

в деяких господах довкола площ Сохо та Берклі.

      Вітер, що подуває з ріки, куйовдить перуку. Над головою пролітає чайка. «Ах! Славна штука – життя!» – думає він, простуючи з виглядом юного лорда, на якого по обіді чекає крокет. Але коли доходить до дальнього краю мосту, з ним трапляється якась раптова зміна. Скидається на те, що верховний бог корчів торкнувся його своєю кривою чарівною паличкою: члени коцюрбляться, язик висолоплюється, а в’язи – наче в розслабленого. Плечі обвисають, спина сутулиться, а негнучкі ноги човгають, немов дерев’яні. Тут додається тик під лівим оком – й ось його вже гне у три погибелі. Це напад? Судоми? Невралгія трійчастого нерва? Нед вдоволено посміхається, коли стривожені перехожі задкують від нього. «Ох!» – озивається він до них, жуючи язика і промовисто здіймаючи скалічену руку. «Ох!» – повторює, шкандибаючи вулицею, наче пес із перебитим хребтом. Усе це, звісно, частина плану, покликаного уникнути викриття – йому присвоєно кодову назву «Плащ-невидимка». Накладний ніс та окуляри, старомодне вбрання, тики й конвульсії, хода паралітика – та він же просто ще один каліка із заячою губою, офеня, що торгує риб’ячими яйцями. Сам Господь на Страшному суді не впізнає його у такому прикиді.

      Він скособочено кривуляє вверх по Ґрейт-Джордж-стрит, пробирається крізь Сент-Джеймс-Парк, перетинає Мел, човгаючи й кульгаючи, мов сифілітик на останній стадії, як раптом чує голос, що гукає до нього з-за спини: «Неде Райз! Неде Райз! Піжди-но хвильку!»

      Це Бойлз, сучий син, і його пика пашіє від поспіху й пійла.

      – Неде, – пихкає він, підбігаючи. – Ми думали, шо ти копита відкинув. Втопився у річці. Ну й ну, коли я побачив, як ти отамо виходиш з-за рогу, то власним очам не повірив.

      Той щулиться, втягуючись у сюртук, і насуває на лоб трикутного капелюха. Його кінцівки й голова сіпаються, неначе випрана білизна на вітрі. Тиків на обличчі помітно більшає – тепер воно ледь не все пересмикується від них.

      Бойлз кладе руку йому на рукав:

      – А шо це на тобі за допотопне шмаття? І чого ти кульгаєш і корчишся? Підхопив малярію чи просто горбатого ліпиш?

      Довкола рушиться світ, а шматок неба, відколовшись, лупить по довбешці. Він втрачає здатність думати. Руки тремтять. Твіт, Мендоза, Смерк – усі вони накинуться на нього, мовби зграя гончаків.

      – А-а-а, второпав – це ти так маскуєшся, ге ж? Я вгадав? Га, Неде? То вгадав чи ні? Ти на дно заліг, так?

      Той озирається довкола, хапає Бойлза за руку та веде в глиб задвірків. Поруч зламаної парасольки у багнюці лежить здохлий пес. На Пел-Мел, що за їхніми спинами, гримотять карети бомонду.

      – Як ти, Біллі, здогадався, що це я?

      – Ти шо, шуткуєш? Я би тебе за милю впізнав, Неде Райз. І шаркання та накладний ніс нічим тобі не поможуть. Я змалював тебе ясно, як день.

      От тобі й «плащ-невидимка».

      – Слухай-но, Біллі, не розводься, що ти мене бачив. Бо як Мендоза, Смерк, а за ними й решта про це пронюхають…

      – …вони тебе, Недді, живцем ізжеруть.