Метелик. Анри Шарьер

бар: «Стоп!» Я заходжу в бар, щоб купити пляшку «Перно», дві – шампанського й дві – місцевого рому. «Поїхали». І ось ми на березі моря перед симпатичним білим будиночком під червоною черепицею. Морські хвилі майже накочуються на поріг. Дівчина стукає й стукає, у дверях з’являється зовсім сива висока темношкіра жінка. На ній довга, до п’ят сорочка. Обидві жінки розмовляють місцевою говіркою, тоді старша каже:

      – Заходьте, пане, будьте як удома.

      Карбідна лампа освітлює дуже чисту кімнату, у якій безліч птахів і риб.

      – Ви хочете бачити Жуло? Зачекайте, він зараз підійде. Жулю, Жулю! До тебе прийшли.

      До кімнати заходить босоногий старий чоловік у піжамі в голубу смужку, яка мені нагадує одяг каторжників.

      – І хто ж це міг до мене прийти в таку пору, Сніжко моя? Метелик! Не може бути!

      Він мене обіймає й каже:

      – Підсунь ближче лампу, Сніжко, щоб я роздивився пику свого друзяки. Ні, це таки справді ти, хлопче? Це таки ти! Ласкаво прошу! Дах, дрібка грошей, що в мене є, внучка моєї дружини – усе твоє. Ти тільки розповідай.

      Ми випили «Перно», шампанське, ром. Жуло час від часу співає.

      – Ми таки їх зробили, га? Це ж була не просто пригода. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Рику, Ямайку, і ось уже майже двадцять років, як я тут, щасливий зі своєю Сніжкою, найкращою з усіх жінок, які можуть трапитися чоловікові в житті. Ти коли їдеш? Ти тут надовго?

      – Ні, на тиждень.

      – Що ти тут робиш?

      – Хочу купити гру в «Казино», безпосередньо в президента.

      – Друже, мені хотілося б, аби ти на все життя залишився тут зі мною, у цьому селищі вуглекопів, але, якщо ти зав’язав контакт із президентом, ні про що не домовляйся з цим типом, він накаже тебе знищити, якщо твій бізнес виявиться прибутковим.

      – Дякую за пораду.

      – А ти, Сніжко, приготуй свій бал вуду, але «не для туристів». Найсправжнісінький зі справжніх для мого друга.

      За інших обставин я розкажу вам про той знаменитий бал «не для туристів».

      Отже, Жуло втік, а я, Деґа й Фернандес усе ще чекаємо. Час від часу я, ніби між іншим, придивляюся до рейок на вікнах. Це справжні залізничні рейки, тут нічого не зробиш. Залишаються тільки двері. Їх цілодобово охороняють три озброєні наглядачі. Після втечі Жуло охорону посилили. Обходи почастішали, лікар уже не такий привітний. Шаталь приходить тільки двічі на день, щоб зробити уколи й поміряти температуру. Минає другий тиждень, я знову плачу двісті франків. Деґа говорить про все, тільки не про втечу. Учора він побачив мій бістурі й запитав:

      – Ти досі його тримаєш? Навіщо?

      Я відповідаю сердито:

      – Щоб захистити твою й свою шкуру в разі потреби.

      Фернандес не іспанець, а аргентинець. Він непоганий чоловік, справжній поціновувач пригод, але на нього також впливають балачки старого Карори. Одного разу я чую, як він каже Деґа:

      – Бачу, що життя на островах здоровіше, не таке, як тут, і там не жарко. А в цьому приміщенні так і дивися, що підхопиш дизентерію, адже мікробів можна набратися, всього