Метелик. Анри Шарьер

й Ґранде розмістилися поруч один з одним, одразу формуються групи. Я проходжу в глибину приміщення: праворуч – душові, ліворуч – туалети, вода відсутня. Притулившись до прутів на вікнах, ми спостерігаємо за поділом інших прибулих. Ми – Луї Деґа, П’єрро-придурок і я – сяємо від радості: нас не інтернують, адже ми в загальному бараку. Інакше нас розвели б по камерах, як пояснював Жуло. Усі задоволені аж до моменту, коли о п’ятій вечора, коли все закінчено, Ґранде зауважує:

      – Дивно, у цьому конвої не назвали жодного інтернованого. Дуже дивно. Тим краще.

      Ґранде відомий тим, що обікрав сейф в одному поліцейському відділку, над чим сміялась уся Франція.

      У тропіках немає ні сутінків, ні світанку. Зміна дня й ночі відбувається раптово, в одну й ту саму годину впродовж усього року. Ніч западає несподівано о шостій тридцять вечора. О шостій тридцять два старі каторжники приносять гасові лампи, які підвішують на гаках попід стелею і які дають дуже мало світла. Три четвертих приміщення залишається в цілковитій темряві. О дев’ятій усі вже сплять, адже після того, як спричинене приїздом збудження затихло, чамрієш від спеки. Жодного повіву повітря, усі роздягаються до трусів. Я лежу між Деґа і П’єрро-придурком, ми трохи шепочемось і засинаємо.

      Наступного ранку труба звучить, коли ще темно. Усі встають, умиваються й одягаються. Нам дають каву й шматок хліба. До стіни прикріплено полицю, де можна покласти хліб, торбу та решту речей. О дев’ятій заходять два наглядачі й один молодий каторжник, одягнений у білий одяг без смуг. Обидва фараони – корсиканці й розмовляють корсиканською з каторжниками-земляками. Санітар тимчасом прогулюється приміщенням. Порівнявшись зі мною, він каже:

      – Це ти, Меті? Не впізнаєш?

      – Ні.

      – Я Сьєрра, алжирець, ми були знайомі в Парижі, у Данте.

      – Авжеж, тепер упізнаю. Але ж тебе забрали у двадцять дев’ятому, нині тридцять третій, а ти досі тут?

      – Так, звідси так швидко не вибираються. Прикинься хворим. А це хто?

      – Деґа, мій друг.

      – Тебе також записую на прийом. У тебе, Меті, дизентерія. А в тебе, старий, напад астми. Чекаю на прийомі об одинадцятій, треба поговорити.

      Він іде далі, голосно гукаючи: «Хто тут хворий?» Підходить до тих, хто підняв пальця, і записує. Коли проходить коло нас іще раз, разом з ним іде старий засмаглий наглядач.

      – Метелику, знайомся, це мій начальник, санітар-наглядач Бартілоні. Пане Бартілоні, цей і цей мої друзі, про яких я вам казав.

      – Гаразд, Сьєрро, владнаємо все під час візиту, покладіться на мене.

      За нами прийшли об одинадцятій. Хворих усього дев’ятеро.

      Ми пішки перетинаємо табір між казармами. Підійшовши до новішого та єдиного пофарбованого в білий колір барака з червоним хрестом, заходимо й опиняємося в залі очікування, де близько шести десятків осіб. У кожному кутку по два наглядачі. Виходить Сьєрра, на ньому бездоганно білий халат лікаря. Він каже:

      – Ви, ви і ви, заходьте.

      Ми заходимо в кімнату, одразу видно, що це кабінет лікаря.