Обирай себе. Як подолати страх та сумніви на шляху до повноцінного життя. Эмбер Рэй

таким одкровенням я краще розумію себе.

      Я старалася дотримуватися такого самого принципу під час написання цієї книжки: розповідати історії максимально правдиво й відверто, наповнювати їх великою кількістю надзвичайно незручних, але чесних деталей, які змушують мене почуватися так, наче я стою перед вами гола й більше не маю що приховувати. І я роблю це не для того, щоб ви дізналися про мене, а для того, щоб ви могли краще зрозуміти себе.

      Цей процес одкровення – перевертання себе навиворіт – водночас дуже лякає й надихає, присоромлює й підбадьорює. Він будить мій глибинний страх бути відкинутою й нагадує мою найбільшу тривогу про те, що я можу виявитися недостойною любові. Пишучи цю книжку, я перевернула кожну частинку всередині себе й завдяки цьому постановила провести таке життя, у якому чільне місце посідає цікавість, а не тривога.

      Щоразу, коли я хочу сказати щось надто ризиковане, надто різке чи надто правдиве, я чую, як у мене всередині обурюється «хороша дівчинка», якій важливо, «що скажуть люди». Вона кричить: «Цього не можна казати. Тебе можуть осудити. Ти можеш підвести людей. Зупи-ни-и-и-и-сь!!!» Не раз під час написання цієї книжки я сумнівалася в собі, у написаному й у тому, чи «слід» мені розповідати ту чи ту історію. У такі моменти я обирала між двома варіантами:

      1. Написати «безпечну книжку», яка не наганятиме ні на кого чорних хмар і не збурюватиме нічого всередині.

      2. Написати «правдиву книжку», яка може нагнати кілька чорних хмарин і перевернути все догори дриґом.

      Оскільки я постановила провести життя, у якому правда важливіша за комфорт, то зрозуміла, що в мене є лише один вибір – розкрити свою неприкрашену правду.

      Маю надію, що, читаючи цю книжку, ви зробите те саме.

      Тож розпочнімо.

      З любов’ю

      Ембер Рей

      Не помирайте з нерозкритими талантами

      Я була на кухні в будинку своєї бабусі, коли задзвонив телефон. «Це твій тато», – сказала вона, протягаючи мені слухавку. «Тільки не кажи мамі», – додала пошепки.

      Мені було три роки.

      – Привіт, татку, – сказала я.

      – Привіт, серденько, – відповів він. – Я сумую за тобою. Знаю, що нечасто з’являюся. Мене ще якийсь час не буде. Але я хочу, щоб ти знала: незважаючи ні на що, я любитиму тебе завжди.

      І хоча мені було тільки три, ця розмова закарбувалася в пам’яті. Я можу заплющити очі й пригадати, як стояла на кухні, намотавши телефонний провід на пальці, і як бабуся дивилася на мене, промовляючи: «Не кажи про це мамі, добре?»

      Я розуміла: щось тут не так.

      Мій батько був чудовим співаком, композитором, музикантом та бізнесменом. Він був солістом і грав на кількох інструментах у гурті Dreamer. Завдяки своєму вмінню поводитися з фінансами батько мав змогу допомагати нужденним. На першому побаченні з мамою він справив хороше враження, коли вона, одягнена в біле з голови до ніг, спіткнулася й мало не впала в брудну калюжу. За мить до падіння він швидко нахилився й зловив її. Батько змусив її – як змушував кожного, з ким зустрічався, – повірити, що світ обертається навколо них. Коли він був із тобою, він справді був із тобою.

      Але потім він почав утікати. Опинившись під впливом травматичного дитинства і схильністю до залежності, він знайшов лише один спосіб із цим упоратися – забутися. Через кокаїн. Рок-н-рол. Зловживання алкоголем. Зради. І таке інше. Одного разу він нетверезим вломився в наш будинок, вихопив мене з ліжечка і їхав вісімдесят миль, поки моя мама розлючено його переслідувала. Його точно не назвеш батьком року.

      А потім, лише через кілька тижнів після нашої розмови, він зайшов надто далеко.

      На парубочій вечірці, перебуваючи під впливом невідомо якої речовини, батько вирішив сісти за кермо. Він заснув, з’їхав з автомагістралі й потрапив під вантажівку. Чоловік на пасажирському сидінні, який мав одружуватися наступного дня, помер на місці одразу. А батька, який не був пристебнутий, відкинуло на заднє сидіння. Після цього він уже не зміг відновитися повністю.

      Він провів наступний рік свого життя в комі, а потім вісім років жив із серйозною мозковою травмою в реабілітаційному центрі. Мама хотіла захистити мене й мої спогади про батька, тому тримала мене осторонь. Але відстань між нами зменшилася, коли в третьому класі ми зі школою приїхали в лікарню і я запитала: «Мій тато тут?» Мені було цікаво побачити чоловіка, який допоміг мені з’явитися на світ. Я хотіла запам’ятати, як він торкається моєї руки й дивиться на мене. Я хотіла запам’ятати, як це – бути поруч із ним, поки він іще тут. Мені тоді було дев’ять, і мама дозволила його відвідати.

      Коли я зайшла до батькової палати, то побачила майже незнайомого чоловіка. Його обличчя набрякло, а з рота тягнулися трубки дихального апарата. Крапельниця з’єднувала його руку з мішечками крові, а спеціальні пристрої відстежували життєво важливі показники. Опанувавши себе, я ввійшла і ще більше здивувалася, коли помітила на стінах свої фото різного віку. Залоскотало в носі, а з очей покотилися сльози.

      Я